Сторінками історичної науки
(Продовження. Початок у № 52 за 20.12.2018 року)
Російська історична наука, не тільки романівська, але й радянська, всі діяння зі «збирання землі російської» возвеличувала. Найжорстокіші варварські дії московської еліти з поневолення сусідніх народів і завоювання чужих земель завжди оцінювалися як «фактор історично позитивний». Народи, прилучені до «російських земель», за період поневолення зазнавали жахливого геноциду, поголовного винищення національних еліт, примусового зросійщення. Така жорстока правда історії. Великороси привчені бачити в своїй історії тільки великі, доблесні діяння, але і ми, і російський народ маємо право знати сувору історичну правду.
Отже, ми з вами підійшли до дуже відповідального періоду в російській історії – до перших років підкорення землі Моксель татаро-монголами (1238-1330). Цей період російською історичною наукою викладається емоційно, як часи страждань, сліз і горя. Але за емоціями приховуються історичні факти – стратегічний, визначальний момент походження Московії і нації московитів.
В чому ж тут таємниця, що намагаються приховати за емоціями російські історики?
А вона в тому, що Московія, як князівство, вперше з’явилася 1277 року з «височайшого повеління» татаро-монгольського Суверена і була звичайним улусом Золотої Орди. Тобто, сам «град Москва» і Московське князівство-улус з’явилися не в часи великого Київського князювання, не з волі київських князів, а в часи татаро-монголів, з веління ханів Золотої Орди на території, підвладній династії Чингізидів. Цього ми ніколи не знайдемо у великоросійських дослідженнях. Бо як тоді пояснити парадокс: держава, яка виникла, як улус Золотої Орди, що вона претендує на право «збирання землі російської», хоча російською ця земля стала зватися аж у ХVІІІ столітті з волі Петра І?
Не існувало ні Москви, ні московського князівства до 1237-1238 років, часу приходу татаро-монголів у землю Моксель. Не згадується Москва, як поселення, і в європейській історії того часу.
5 березня 1303 року помер князь Данило Московський. Князівство було настільки маленьке, що Данило не став ділити його між своїми синами. Старший із них, Юрій, став князем, а молодші – Олександр, Борис, Іван та Афанасій залишилися ні з чим. Один з них – Іван дістав згодом прізвисько Калита, з ним офіційна російська історична наука пов’язує історію становлення Москви, згадуючи також Юрія Довгорукого – так званого засновника Москви, а також його сина-«залешанина» Андрія Боголюбського.
Звідки ж з’явився сам Данило?
Олександр (Невський) пробув в Орді майже рік. По дорозі назад 42-річний князь захворів і помер 14 листопада 1263 року в Городці на Волзі. Після його смерті син Дмитро одержав Переяславль, Андрій – Городець, молодший Данило (народився 1261 року) у 1277 році став першим московським князем і від нього пішла династія московських князів і царів (Рюриковичів). Отже, незаперечним фактом є те, що до 1303 року московське князівство було таким малим, що розділити його на «престоли» було неможливо, а московське князівство виникло на рубежі 1270-х років і першим князем був молодший син Олександра Невського Данило, який народився у 1261 році. Ці факти підтверджують М.Карамзін, С.Соловйов, В.Ключевський та інші історики.
Однак, цікаву думку висловлює С.Соловйов: «… дуже швидко розмножувалися члени князівського роду, внаслідок чого всі хоч трохи значні міста (десяток хат вже вважалися містом) управляються князями». Звідси випливає цілком закономірний висновок: якщо до 1277 року на «московському престолі» не сидів жоден князівський нащадок, то такого «престолу» і такого поселення до 1272-1277 років не існувало.
Князівський рід по лінії Юрія Довгорукого розмножувався з винятковою швидкістю. Жінки з племен мокша, меря, весь, мещера, мурома та інші народжували князям дітей інтенсивно. У таблицях родоводів, що їх подають у своїх книгах М.Карамзін і С.Соловйов, тільки рід Юрія Довгорукого з 1120 до 1270 року набув понад 40 спадкоємців, які княжили. Але були й інші Мономаховичі. То чому жоден із спадкоємців до 1277 року не одержав «престол» у Москві? Бо не існувало в ті роки Москви, як поселення!
У 1272 році було проведено третій перепис населення у володіннях Золотої Орди, де було зафіксовано появу поселення Москва. Виникає запитання: чому спадкоємець Олександра Невського отримав дозвіл на створення нового поселення, за які заслуги перед Золотою Ордою?
Відповіді на ці питання криються не у вигаданих легендах про Олександра Невського, а в правді про його діяння і вчинки.
Російські джерела подають дуже суперечливу інформацію про його життєвий шлях. Навіть рік його народження встановлюють приблизно, як 1221-й. Народився у Переяславі-Залеському – в Залешанській землі. До міфу про його рік народження ми ще повернемося, а поки що зазначимо, що в роки навали Батия на суздальську землю (1237-1238 роки) ні Олександр, ні його батько Ярослав Всеволодович, ні молодші брати Ярослава опору не чинили, тому не були знищені татаро-монголами. Всі вони стали служити ханові.
Виклад діяльності в той період Ярослава Всеволодовича і його сімейства – суцільний вимисел істориків-великоросів, всі так звані перемоги Олександра Невського – суцільна брехня. Олександр через малолітство не міг брати участі в сутичках на Неві 1240 року та на Чудському озері 1242 року. І не були ті сутички доленосними для Новгорода і землі Моксель, бо Золота Орда нікому не дозволяла зазіхати на свої володіння.
Першу так звану «велику перемогу» Олександр, згідно з великоросійськими байками, здобув 15 липня 1240 року, напавши на загін шведів, який висадився на берег Неви. Та назвати цю сутичку «битвою» важко, адже з обох сторін у ній брали участь не більше 300 вояків. Бій припинився з настанням темряви. Шведи поховали своїх загиблих, сіли на свої кораблі і відпливли геть. Загін Олександра втратив 20 воїнів, про втрати шведів невідомо, але можна припустити, що приблизно стільки ж. То в чому ж полягала доленосність цієї «битви» для майбутнього Московії? У Московії траплялися (і трапляються) бійки набагато більші від Невської, коли йшли битися село на село, гинули десятками. Таких бійок було сотні, але жодну з них не назвали «битвою», та ще й доленосною для історії цілої країни. Не варто забувати і те, що Олександр від народження був хворобливим і слабким, до бійок мало придатним.
Майже такого самого рівня була «битва» Олександра з німцями й естами 5 квітня 1242 року на Чудському озері. До речі, Іпатіївський літопис просто не підтверджує, що така «битва» мала місце: «У рік 6750 не було нічого». 6750 – це 1242 рік за сучасним літочисленням. Але в документах Ордену є підтвердження того, що Чудська сутичка все-таки відбулася, лицарі втратили 20 вбитими і 6 – полоненими. Такий от масштаб «Чудського побоїща».
То в чому ж розгадка цих «битв», чому про них, якщо і згадують у історичних документах, то тільки як про дрібні сутички?
Справа в тому, що князі землі Моксель, ставши на службу Золотій Орді, зобов’язані були охороняти її кордони, дрібні бійки й сутички до уваги не бралися і в історичні хроніки не потрапляли. «Великими» і «доленосними битвами» ці сутички були названі значно пізніше, аби возвеличити діяння князів, створити їм імідж «поборників землі руської», хоча насправді вони служили Золотій Орді, не могли без дозволу хана вчиняти жодні масштабні дії.
Олександр, так званий Невський, насправді народився приблизно 1230 року, в 1238-му його забрав хан Батий в аманати (тобто в заручники), інакше його батько Ярослав Всеволодович не отримав би князівського престолу. Пробувши в Орді у Батия до 1252 року, коли був посланий на престол у Володимир, Олександр не брав участі в жодному із серйозних боїв. Але так склалося, що саме він став родоначальником московських князів. Тому історикам довелося шукати «перемоги», видаючи за «битви» звичайні сутички і бійки, інакше предок государів-великоросів мав досить блідий вигляд.
Таким чином стає зрозумілим бажання московської еліти приховати справжній час появи Москви і Московського князівства, а також бажання «облагородити» родоначальника Московії – Олександра Ярославовича. Тим більше, що у київській землі в ті роки діяв справді славетний Данило Галицький, справи якого зафіксовані у багатьох літописах Європи.
Історія Російської держави почала письмово викладатися, власне кажучи, з ХVІІІ століття, під найсуворішим «оком» і за велінням государів. Московські царі навіть думки не припускали, щоб повідомити світу про татаро-монгольське походження своєї державності. Тому правду про минуле землі Моксель, справжнє її коріння, ретельно приховували, замінювали байками та вигадками.
Саме хан Золотої Орди, внук Батия Менгу-Тимур дозволив заснувати поселення Москва під час третього перепису суздальського населення, проведеного 1272 року. А в 1277 році, коли Данило (син Олександра Невського) досяг повноліття (за татарськими законами в 16 років), він посадив цього князя на «московський престол».
Варто нагадати, що в 1257 році татаро-монголи, «ці дикі варвари», як сотні років твердили великороси, провели другий перепис поселень і населення суздальської землі. Перепис проводили чисельники зі ставки хана, а військове забезпечення операції здійснював князь володимирський – Олександр (Невський). Москва, як поселення, того року не була зафіксована. Золота Орда підтримувала порядок та дисципліну на належному рівні. Після подушного перепису 1257-го року заборонялося переміщення населення без дозволу і відома татаро-монгольських баскаків.
Слід зауважити, що значною мірою про «велич» Олександра подбала Російська православна церква, увівши його в сан «святаго». Але про це особлива мова.
Що справді вдавалося князеві Олександру, то це інтриги й підступи проти своїх рідних братів і сусідніх князів.
- Андрій Ярославович, брат Олександра, ставши князем володимирським, уклав союз із найсильнішим князем Південної Русі Данилом Романовичем Галицьким, одружившись із його дочкою і спробував вести незалежну від Золотої Орди політику – пише російський історик. (Такими хитрощами нас намагаються переконати, що залешанська земля також була Руссю). Але 1252 року золотоординський хан Мунке організував військові акції супроти Данила і Андрія. На галицького князя пішла рать Куремси, яка не домоглася успіху, а на Андрія – рать під командуванням Неврюя, яка розорила околиці Переяславця. Володимирський князь утік до Швеції, але пізніше повернувся і з дозволу хана княжив у Суздалі. У тому ж році, ще до походу Неврюя, Олександр поїхав до Батия і одержав ярлик на володимирське князювання. З 1252 року і до своєї смерті в 1263 році Олександр (Невський) був князем володимирським.
Отже, Олександр зрадив брата, завдяки чому отримав ярлик від хана на князювання у Володимирі. До «заслуг» Олександра перед Золотою Ордою слід додати і те, що він, як і його батько, ніколи, ні за яких обставин не піднімав меча проти татаро-монголів. Недаремно саме йому доручили забезпечувати військовий супровід другого перепису населення Золотої Орди. Цей перепис залізним ланцюгом прив’язав населення спочатку до татарських ханів, а згодом до московських князів. Услід за Олександром приїхали чиновники татарські в землі Суздальську, Рязанську, Муромську… Порахували жителів і настановили над ними десятників, сотників, темників для зборів податків. Але намісник ханський вимагав, щоб Новгород також платив данину поголовну. Олександр змусив новгородців платити данину, віддав їх у рабство Золотій Орді.
Навіть син Олександра, юний Василь, не зміг простити це батькові і виїхав до Пскова, оголосивши, що не хоче коритися батькові, який везе із собою окови та сором для людей вільних. Та Олександр велів схопити його і під стражею відвезти в Суздальську землю, а бояр Василя та людей новгородських страчував немилосердно. Тих, кого залишали в живих, осліпляли, або відрізали носи. Татари не змогли підкорити Новгород і Псков, зате Олександр, завдяки своїй зраді, підніс їх татарам «на тарілочці». Навіть старшого сина Василя віддав на поталу ханові.
Настав 1262 рік, Олександр Невський виконав всі вимоги Золотої Орди і вирушив у Сарай. Пробув в Орді майже рік, а дорогою додому в Городці на Волзі помер.
Є кілька поглядів на діяльність Олександра Невського. Практично вся європейська історична думка зводиться до того, що саме колабораціонізм Олександра, зрада ним братів Андрія та Ярослава в 1252 році стали причиною встановлення на Русі ярма Золотої Орди. Московські ж історики, намагаючись обілити Олександра, пояснюють його дії практицизмом, він, мовляв, обрав менше лихо, скорившись Орді.
Та, будучи в цілком аналогічних умовах, не скорилися татаро-монголам литовці, поляки, угорці, чехи. Та й українці-русичі не скорилися, разом з литовцями у 1320 році здобули незалежність від Золотої Орди.
Від істини нікуди подітися: саме Олександр Невський сприяв 300-літньому рабству великоросів; саме він повелів народові скоритися Золотій Орді без боротьби; саме він, на вимогу своїх хазяїв, провів подушний перепис та відвіз в Орду першу подушну данину. Він, слідом за батьком, без боротьби став на коліна і поцілував на знак покірності чобіт золотоординського хана. То в чому ж велич Олександра Невського перед російською православною церквою?
Зважаючи на викладене, це здається неможливим і протиприродним, адже він заподіяв величезне зло великоросійському народу. Але в тому і полягає дволикість великоросійської історії, що своїх предків вони оцінюють двоїстою мірою. Їхні історики пишуть, що «…Олександр зробив доленосний вибір між Сходом і Заходом на користь Сходу. Пішовши на союз із Ордою (як можна вважати рабство союзом? Виходить, що всі раби в усі часи були в союзі з рабовласниками? –А.Р.) він запобіг поглинанню Північної Русі (знову землю Моксель без жодних на те підстав називають Руссю – А.Р.) католицькою Європою і таким чином урятував російське православ’я».
Російським царям, які прагнули перетворити царство на імперію, потрібні були славні предки, славетна історія. Історію вкрали у Русі, присвоївши землі Моксель її древнє ім’я, а з нікчемного у своїй зрадливості, боягузтві і підлості князька Олександра штучно створили подобу героя і великого полководця-переможця, коли він насправді відзначився лише у двох незначних сутичках (хоча і ці свідчення російських істориків досить сумнівні, виходячи з того, що достеменно невідома дата його народження, а, отже, і те, чи міг він брати участь в цих сутичках). Брехня російських істориків розвінчується фактами, підтвердженими європейськими історичними документами, в яких немає свідчень про «битви» на Неві та на Ладозькому озері. Росіяни, наприклад, пишуть про сотні лицарів, які загинули на Ладозі, але в усьому Лівонському Ордені їх налічувалося не більше 100-120. Лицарі ніколи не ходили у військові походи натовпом, зазвичай, з військом йшло кілька лицарів, у крайньому випадку 10 – 20. Вони були не звичайною військовою силою, а грали роль вищих офіцерів, за сучасними поняттями – генералів, були таким собі символом війська.
Саме задля возвеличення неіснуючих подвигів Олександра його ввели у сан святого Російської православної церкви. Не варто забувати і те, що сама російська церква в ті часи йшла до інородців з вогнем і мечем, силоміць заганяючи язичників у православ’я, але перед татаро-монголами стала разом з князем на коліна і схилила голову.
А аргумент щодо того, що 300-літнє рабство у татаро-монголів вберегло російське православ’я від окатоличення, розбивається прикладом українського народу. Русь (справжня, а не вигадана росіянами) не схилилася перед Ордою, відстояла свою свободу, але не схилилася і перед католицькою церквою, залишилася вірною церкві, заснованій рівноапостольним Київським князем Володимиром, хоча і був період, коли Русь була у складі Речі Посполитої. Тож і у залешанських князів не було потреби плазувати перед ханами і цілувати їхні чоботи задля збереження православ’я, варто було боронити свою землю і свою віру.
Повернемося до питання заснування Москви.
Російські історики твердять, що її заснував у 1147 році князь Юрій Довгорукий. Та чи варто їм вірити на слово?
Так склалося, що головною особою, яка поставила стратегічне завдання написати й упорядкувати історію імперії, стала Катерина ІІ. Саме вона, приїхавши в Російську імперію і отримавши доступ до архівних першоджерел, жахнулася, звернувши увагу на те, що вся історія держави тримається на словесній та билинній міфології і не має доказової логіки, в ній панує хаос бездоказовості і суперечностей. Бо ж хіба можна вважати серйозним твердження московських Рюриковичів про те, що київська земля належить Московії на тій підставі, що московський князь був з цієї династії? На той час в Європі було багато династій, представники яких сповідували одну віру. Вони правили в різних державах, але не зазіхали на чужі землі на підставі приналежності до тієї чи іншої династії. Не даремно ж твердять, що всі королі і імператори Європи – брати і сестри, бо мають між собою чимало родинних зв’язків.
Імператриця ретельно взялася за справу. Серед низки московських князів, царів та імператорів вона мусила знайти для себе одне з найпочесніших місць, адже, що величнішим, шляхетнішим та більш древнім виявлявся той ряд, то поважніший вигляд у ньому мала і вона – принцеса німецька. Вона й думки не допускала, що в царському роду може опинитися серед татаро-монгольської знаті. Тож Катерина ІІ 4 грудня 1783 року своїм указом повеліла створити «Комісію для складання записок про древню історію, переважно Росії» під керівництвом графа А.Шувалова.
Імператриця надзвичайно пильно придивляється до ХІІІ століття, яке є ключовим у розумінні суті Московії, а пізніше – Російської держави. Будучи, як на ті часи, чудово освіченою людиною, Катерина ІІ розуміла, де не стикується історія імперії. Читаючи стародавні літописання Київського князівства, вона бачила бездоказове і свавільне перенесення права спадщини від Великого Київського князівства на землю Моксель, або суздальську землю, а згодом – на Московію. Вона розуміла: якщо подібний розрив впадає їй в очі, то серйозні європейські дослідники просто відкинуть голослівні твердження московитів про їх «спадкоємне право» на історію і землю Русі. Адже навіть у часи Катерини ІІ в імперії проживав самобутній, усе ще непідвладний Російській імперії український народ. Отже, саме той період історії великоросів – події ХІІІ століття слід було докорінно видозмінити.
Діяла імператриця дуже хитро і підступно. Вона не чіпала історії Київського князівства, яка була зафіксована не лише в літописах, що зберігалися в архівах Московії, а й у літописах литовських, польських, шведських, угорських, грецьких, тюркських, арабських тощо. «Залешанські» ж князівства, тобто майбутня Московія, створювалися поза зв’язком із європейською культурою і поза контактами з народами, які до кінця ХІІ століття та в першій половині ХІІІ століття могли зафіксувати її конкретизовану історію, тож тут було велике поле для вигадок і фальсифікацій.
Російська імперія зробила все можливе, щоб народи Поволжя і Сибіру якщо не знищити, то бодай зросійщити і примусово загнати в християнство. Волзька Булгарія була дощенту зруйнована, її медресе і мечеті знищені, всі культурні цінності й літописи викрадено, вивезено в Московію. Однак споряджалися одна за одною експедиції в Поволжя та Сибір, аби повністю вилучити «шкідливі» для імперії першоджерела. Тобто, все, що ми знаємо сьогодні про походження суздальських князівств і Московії, вигадали і підтасували найняті Катериною ІІ та їхні послідовники – фальсифікатори історії.
Вже на початку роботи над російською історією Катерина ІІ зіткнулася з проблемою «родоводу Великих Князів». До 1563 року під особистим наглядом Івана Грозного і з ініціативи московського митрополита Макарія була написана фальсифікована «Книга статечна царського родоводу», але вона під керівництвом імператриці була ще раз переписана.
В 1792 році «Єкатерининська» історія побачила світ. Відтоді вносити що-небудь інше в оповідальний каркас історії Російської імперії категорично заборонено, щодо цього було запроваджено жорстку церковну і державну цензуру.
Катерина ІІ мала у своєму розпорядженні всі найдавніші шедеври київської слов’янської писемності, у тому числі твір легендарного Нестора «Повість минулих літ». Цілком можливо, що він міг називатися по-іншому, в текст, який дійшов до нас, як копія, могли бути внесені істотні зміни і швидше за все були внесені. Як свідчить історик О.Храповицький, він особисто бачив у Катерини ІІ оригінал твору Нестора. То де ж він подівся, чому нам відома лише його копія? А тому, що оригінал не відповідав концепції історії Росії «за Катериною».
У тому і полягав задум Катерини – у жодному разі не фіксувати першоджерела, а з’єднати у «літописних зводах» - фальсифікованих придворними «істориками» документах та народних оповіданнях Київ і Московію, перенісши таким чином «право спадщини» прадавнього Києва і Галицько-Волинського князівства на «Володимирсько-Суздальську Русь». Про фальсифікацію документів говорить і те, що під так званими «літописними зводами», замість імені літописця стоїть «Літописець руський», «Літописець львівський» тощо. Чому це вони так сором’язливо підписувалися? А як вам подобається таке свідчення М.Карамзіна: «Я шукав найдавніші списки… У 1809 році, оглядаючи древні рукописи покійного Петра Кириловича Хлєбнікова, знайшов я два скарби в одній книзі: Літопис Київський, відомий тільки Татищеву, і Волинський, раніше нікому не відомий…За кілька місяців дістав я й інший список: він належав колись Іпатіївському монастирю і зберігався в бібліотеці С-Петербурзької Академії наук…». Виходить, що до М.Карамзіна десятки людей шукали історичні документи і не могли знайти, а він їх знайшов, причому, майже на виду у всіх, а не в якихось далеких архівах. Знайшов якраз у потрібний момент. Але на світ Божий показав не оригінали знайдених документів, а чомусь тільки їх копії. А куди ж поділися оригінали? І про подібні «знахідки», які можна вважати просто чудесними, повідомляють чи не всі державні мужі, які працювали над історією Росії. Це є свідченням того, що всі «знайдені» документи насправді були вигадані, або переписані єкатерининськими «істориками», яких інакше, як фальсифікаторами історії, назвати не можна.
Щоб приховати будь-які правдиві свідчення про історію держави Російської, імператриця видала указ «… про заборону продажу усіх книг, до святості дотичних, які не в Синодальній друкарні друковані». А оскільки в російській історії чимало її діячів православна церква канонізувала, одразу стає зрозумілим, що під подвійну цензуру – державну і церковну підпадає практично вся література на історичну тематику. 16 вересня 1796 року був оголошений указ Катерини ІІ про заборону «вільних друкарень»: «Приватним особам заведені друкарні, щоб не допускати зловживань, скасувати. Жодні книги, складені або перекладені в державі нашій, не можуть бути видані хоч би в якій друкарні без нагляду однієї з цензур…». А в офіційному наказі імператриці митрополиту Платону говориться: «…Ваше преосвященство не забариться визначити одного або двох із осіб духовних, учених і посвячених, які б, разом зі світськими, для зазначеної цензури призначеними, всі подібні книги випробували і не допускали, щоб тут скрастися могли розколи, колобродства та усякі дурнуваті тлумачення, щодо яких немає сумніву, що вони не нові, але старі, від ледарства і неуцтва поновлені». І ця царсько-церковна цензура «перетекла» у більшовицьку.
Повертаючись до питання – де поділися оригінали надзвичайно важливих історичних документів, варто згадати таке. Уперше «Слово о полку Ігоревім» було опубліковане в 1800 році з єдиного списку, власником якого був граф О.Мусін-Пушкін. Та цей список загинув у 1812 році під час війни з Наполеоном, згорівши в Москві. Сам граф війну пережив, помер у 1817 році. Він постійно жив у своєму палаці в Санки-Петербурзі, але історичний шедевр чомусь зберігав в Москві. Зрозуміло, чому – інакше оригінал не згорів би і у процесі його прискіпливого дослідження виявилася б підробка. Саме для того, щоб приховати від нащадків справжню історію, замість оригіналу «Слова…», який невідомо де подівся, у науковий обіг був введений так званий «список», який нібито загинув під час пожежі. Адже Мусін-Пушкін розумів: у процесі докладного вивчення оригіналу обов’язково виявиться або його підробка під старовину, або спотворення його тексту.
Варто нагадати, що «Слово о полку Ігоревім» - патріотичний твір, написаний у 1187 році. А тепер згадаємо про іншу подію того часу – про розорення і грабіж Києва Андрієм Боголюбським у 1169 році. Поставимо собі дуже просте запитання: невже справжній віруючий і патріот київської землі, який пережив Андрієве осквернення слов’янських православних святинь, міг у своєму творі славити залешанських князів і суздальську землю – землю Моксель? Адже пам’ять про нашестя цих варварів, яких язик не повертається назвати слов’янами і православними, ще зовсім свіжа і волає до помсти! Саме тому оригінал «Слова…» і щез безслідно, та ще й «згоріла» його фальсифікована копія. Таким чином всі сліди фальсифікації були знищені, читачам пропонують повірити «історикам» на слово.
У продовж лише 20 років – з 1792 до 1812-го було загублено, або свідомо знищено всі найвизначніші раритети старовини. Що це – випадковість? Випадковими можуть бути одна, чи, максимум, кілька подій, а десятки і сотні випадків – це закономірність, яка свідчить про цілеспрямовану діяльність щодо фальсифікації історії.
А тепер розглянемо методи фальсифікації дати заснування Москви.
У 1237 році всі суздальсько-володимирівські князівства перетворилися на улуси Золотої Орди і саме в цей час з’являється московське володіння. Тобто, Московія, як державне утворення, повинна вести свій родовід із татаро-монгольського улусу, яким і була. Та Карамзін, щоб не фіксувати цей незаперечний факт в історії Росії, почав шукати новий «літописний звід» (чомусь російські історики оперують не автентичними документами, а лише «зводами» - вільними переказами літописів, в яких чимало вигадок і відвертої брехні – А.Р.), аби появу поселення під назвою Москва зафіксувати раніше від навали татаро-монголів. І в 1809 році «знаходить» так званий Іпатіївський літописний звід, в якому вперше і згадується Москва. В ньому згадуються слова Юрія Довгорукого, сказані нібито в 1147 році: «Прийди до мене, брате, в Москву». Таким чином він запрошував в гості Новгород-Сіверського князя Святослава Ольговича. З подачі М.Карамзіна Святослав нібито вирушив не через якусь нагальну потребу, а просто в гості до Юрія за тисячу кілометрів через непрохідні ліси та драговини. Не варто забувати, що в ті часи такі подорожі дуже дорого обходилися і потребували чималих жертв. Тож зрозуміло, що ця вигадка потрібна була тільки для того, щоб якимсь чином засвідчити появу Москви.
Подальші російські історики розуміли цілковиту безглуздість твердження про заснування Москви в 1147 році, тому в наступному зводі пишеться, що у 1156 році князь Юрій Довгорукий «заложи град Москву ниже устья Неглинной…». Брехливість нової вигадки полягає у тому, що Юрій Довгорукий був великим київським князем і сидів у Києві до своєї смерті, яка сталася у 1157 році. Навіщо йому, вже немічному, знадобилося вирушати за тисячу кілометрів від Києва, щоб закладати Москву, після чого повернутися в Київ, де і померти – велика загадка. Таким чином, у жодному з історичних першоджерел, крім вигаданих «зводів» не зафіксований час появи Москви до кінця ХІІІ століття.
В.Ключевський, пояснюючи процес складання «літописних зводів», писав, що первинні записи, що велися у різних місцях, майже всі зникли, але вціліли (наче на спеціальне замовлення! – А.Р.) складені з них літописні зводи. А як «літописні зводи» були «знайдені», причому, саме в потрібний для написання істрії Росії час, ми щойно розглянули.
До сходження Катерини ІІ на престол у 1762 році один із сучасників Петра І – Андрій Іванович Лизлов, написав близько 1692 року «Скіфську історію», в якій уперше спробував викласти історію майбутньої Росії (у часи Лизлова вона ще називалася Московією. – А.Р.), її відносини з Києвом і Золотою Ордою. Він пише, що московити – це окремий відособлений і самобутній народ, який нічого спільного не має з Руссю, Литвою, поляками та іншими європейськими, зокрема, слов’янськими народами. Він жодного разу не згадує про братання московитів з русичами, навпаки – чітко простежується думка про розмежування етносів Московії і Київського князівства, їхню ворожнечу між собою. Слід зазначити, що ця думка панувала аж до того часу, коли Петро І повелів називати Московію Російською державою. Після цього і розпочалися намагання прив’язати історію землі Моксель – Московії до історії Русі.
Лизлов не згадує жодного «літописного зводу», якими пізніше оперували російські псевдоісторики, хоча вивчив чимало архівів, ознайомився з сотнями першоджерел. В архівах він побував сотні разів задовго до мусіних-пушкіних, карамзіних-ключевських та інших єкатерининських словоблудів, та, крім першоджерел, «літописних зводів» не бачив. Де поділися практично всі першоджерела, чому замість них чудесним чином «знайшлися» «зводи»? Це запитання риторичне, бо ж зрозуміло, що таким чином фальсифікувалася історія.
Книга Лизлова «Скіфська історія», двічі видана дуже маленьким накладом, ніколи більше ні в царській Росії, ні в більшовицькій імперії не видавалася. Не згадують про неї і нинішні російські історики, зате волають про те, що в Україні «переписують історію», а це великий злочин. Злочином була її фальсифікація впродовж кількох століть, а відкриття історичної правди – неминучий процес. До речі, М.Новікова, який встиг видати книгу Лизлова до запровадження жорсткої єкатерининської цензури (з 25 липня 1787 року), згодом заарештували і посадили у в’зницю.
Підводячи підсумки сказаному вище, можна зазначити, що, по перше, московити, як етнос, не мали нічого спільного з нашими предками русичами; по-друге, поселення під назвою Москва виникло не в 1147-му і не в 1156-му році, а не раніше, ніж у 1237-му, з дозволу Золотоординської адміністрації, як один з улусів Золотої Орди; по-третє – історія Росії сфальсифіковани, вкрадена, як і назва держави, у Русі.
І, щоб підвести риску під викладом невеликої частини книжки Володимира Білінського «Країна Моксель, або Московія», слід розглянути питання – чи можна вважати слов’янами росіян?
Предки нинішніх росіян – московити не мали нічого спільного зі слов’янськими етносами, їхнє коріння – етноси, які населяли залешанські землі, країну Моксель – племена меря, весь, мещеря, мурома, чудь, нарова, печора, мордва, черемиси… Пізніше, в часи підпорядкування князівств залешанської землі Золотій Орді, з тубільними етносами змішалися татаро-монголи. Не даремно ж серед російської знаті було чимало родів з татарськими прізвищами на кшталт Юсупових, Карамзіних, Рахманінових… Але впродовж кількох століть, а особливо в часи існування СРСР, Росія стала «плавильним котлом», в якому інтенсивно йшли процеси асиміляції народів, цілеспрямовано «плавився» з різних етнічних компонентів єдиний етнос – радянський народ. Як вже згадувалося вище, не було жодної економічної доцільності у тому, щоб переміщувати величезні маси людей за тисячі кілометрів – з однієї союзної республіку в іншу, на так звані «будови комунізму» та «комсомольсько-молодіжні ударні будови». Саме асиміляція народів була головною метою. Тому зараз так багато людей, які вважають себе росіянами, носять українські прізвища.
На початку минулого століття, згідно з переписами населення Російської імперії, налічувалося майже сто мільйонів українців. Де ж вони поділися, чому нині нас так мало? Мільйонні жертви забрали так звана громадянська війна, три голодомори, політичні репресії, Друга світова війна. Та чи не найбільше – політика русифікації, яка проводилася в Радянському Союзі. Українцями майже стовідсотково був заселений Далекий Схід, який мав назву Зелений Клин, значні території Алтаю та Сибіру (Сірий Клин), Дон і Кубань. Етнічними українськими землями були майже вся нинішня Білгородщина, значна частина Курської, Воронізької областей Росії, українським було місто Таганрог, чималі території етнічних українських земель увійшли до складу Білорусії.
Слід звернути увагу і на те, що серед нинішньої російської політичної та бізнесової еліт чимало людей з українськими прізвищами і українців, які стали громадянами Росії. Показовим є те, що одним з найзліших ворогів України є українка Матвієнко.
Тож нинішній російський етнос, завдяки політиці русифікації та асиміляції, вже має значну частку слов’янства. Та це не дає право Росії зазіхати на наші землі, вважати нас «народами-братами», а то і «одним народом». Тому ми і боронимо свою свободу і незалежність, ніколи не змиримося з намаганнями привласнити собі нашу тисячолітню історію
Підготував Анатолій РЯБОКОНЬ
