(Спогад випускника)
Ось і промайнули п’ять незабутніх років у місті, яке стало для мене другою домівкою. У далекому 2011 році приїхав я сюди за знаннями, за пошуком нових надій, сподівань, кохання, друзів, однодумців і просто хороших людей.
Обрав для себе історичний факультет КДПУ ім. В.Винниченка, який став мені рідним. Там, в цих давніх, просякнутих історією стінах, пролетіли яскраві роки студентського життя. Скільки конспектів було написано, скільки снів було зіпсовано (особливо на лекціях), і яких добрих, професійних людей було побачено!
Важливу роль у становленні мене, як особистості, відіграв Історик з великої літери Сергій Іванович Шевченко. Його лекції та семінари з ДІД (Допоміжні історичні дисципліни), охорони пам’яток історії та культури і, звісно, краєзнавства – предмета, який зацікавив, спонукав до поваги і шанування місцевої історії, її надбань і пошуку істини. Варто відзначити й почуття гумору, притаманне Сергію Івановичу. Хоча він завжди здавався серйозним, але на лекціях інколи, бувало, як підхопить якийсь недолугий вислів із уст студента, та як видасть його «на гора» у своїй інтерпретації, то сміху була повна аудиторія. Але, на жаль, Бог забирає рано, напевне, найкращих людей.
Другий курс запам’ятався страшними і вимогливими семінарами з історії України, які вів Олександр Васильович Чорний. Напевно всі, хто навчався, як і ті, хто зараз навчається, інколи полюбляють, але водночас і страхаються цієї персони. Бо не знаєш, що зараз втне і про що запитає Олександр Васильович. Але найбільше в мою пам’ять врізалися семінари не на другому, а на четвертому курсі. Там вже можна було й подискутувати, бо, чесно кажучи, на другому курсі історики з нас були ще несформовані. На четвертому ж курсі вже дійшли до вивчення ХХ століття, мали масу джерел, літератури, матеріалів, свідчень - був би час. А часу у студента, як завжди, не вистачає, особливо у тих, хто живе в гуртожитку. Поки їсти приготуєш, попереш одяг, збігаєш з хлопцями в футбол пограти, а якщо ще й по телевізору йде трансляція матчів Ліги Чемпіонів, чи Ліги Європи… То все, на роботу з конспектами та підручниками часу вже немає, тож на парах, будь-ласка, не питайте ні про що (окрім того, як зіграли).
Варто відзначити і лекції Олександра Анатолійовича Житкова, які були просякнуті поетичністю і літературною забарвленістю, що давало змогу не просто слухати, а насолоджуватися його лекціями.
Повернувшись до згадки про перший курс, варто декілька слів сказати про Любов Миколаївну Пономаренко. Всі, хто пройшов це «посвячення» в тенета історії, не забудуть вимогливих і таких далеких для нашого мозку питань про стародавні Грецію, Єгипет, Рим. Всі знають Закони Хамурапі, але варто подякувати Любові Миколаївні за те, що змушувала нас працювати, писати конспекти, особисто занотовувати джерела, а не, як деякі студенти, копіювати їх на ксероксі.
Наступний, хто залишив слід в моїй пам’яті, - непересічна особистість, закоханий в історію Афганістану – Олександр Леонідович Ковальков, лекції і семінари якого ще з третього курсу «пам’ятають» всі кулькові ручки студентів і списані зошити, яких весь час не вистачало, щоб законспектувати Нову та Новітню історію країн Азії та Африки. Дивно було б не сказати, що завдяки Олександру Леонідовичу я зрозумів могутність джерел та силу літератури, яку доводилось вивчати, готуючись до семінарів. Це стало в нагоді, бо, як говорила Н.Яковенко: «Історик – невільник джерела». Щира вдячність Вам – шановний Олександре Леонідовичу, за вашу відданість своєму предмету і вимогливість до нас. Переглядаючи свої писання, знайшов і таке (вчителі, які навчалися в КДПУ ім. Винниченка, мене зрозуміють):
Один із кафедри історик,
Як тільки дзвоник продзвенить,
Цигарку в зуби – і за двері,
Щоби тихенько покурить!
Але ми отримували кваліфікацію не тільки вчителя історії, а й вчителя правознавства. Тому не згадати про кафедру правознавства було б негарно. Чільне місце у когорті моїх вчителів належить кандидату педагогічних наук, доценту Валентині Іванівні Владимировій. Їй притаманне вміння закохати у свій предмет, яке, як я вважаю, має викладатися на всіх факультетах, а саме – «Трудове право». Адже нам, молодим, потрібно, в першу чергу, знати, як влаштовуватися на роботу, які ми маємо права і чим повинні оперувати. Тому спасибі Вам, Валентино Іванівно, за знання й за шикарний вальс (студенти факультету зрозуміють, про що йде мова).
Є ще одна людина, доброті якої не було меж - Тарас Іванович Бабак, який викладав у нас теорію держави і права, приймав правову практику після ІІІ курсу. З сумом згадую день, коли ми ще зранку йшли спокійною ходою до університету, а вже нам сповістили, що Тараса Івановича не стало. Ще тиждень тому, він усміхнений, з притаманною йому іронією підводив підсумки нашої практики і виставляв оцінки, купував на «Полтавському» базарчику продукти, і ось його вже немає серед нас…Чому життя таке несправедливе? Світла Вам пам’ять, дорогий Тарасе Івановичу.
А ось і п’ятий курс, справжній майстер проведення лекцій, «гуру» історіографії та методології Олександр Іванович Кіян. Його лекції, хоч їх було і небагато, запам’ятаються на довгі, довгі роки. А жарти, та ще й не прості, а всі прив’язані до історичних персоналій, які безпосередньо фігурують у лекціях! Інколи переглядаєш конспект, а там біля діяча епохи романтизму Російської імперії - М.М. Карамзіна, анекдот, та такий, що й соромно дати переглянути колезі з молодшого курсу. І ще один цікавий факт. Не знаю, де Олександр Іванович навчився так гарно зав’язувати краватку, бо я сам скільки разів не намагався повторити, скільки різних методів не застосував, ніколи не виходило, як у «маестро» історіографії.
Виважений, мовчазний, поціновувач танкових баталій і чіткості у відповідях – Євгеній Васильович Дементов. Людина, дійсно, харизматична. Та ще, плюс до того, на 5-у курсі був методистом з педагогічної практики і рецензентом моєї дипломної роботи, тому нічого негативного сказати не можу.
Згадується мені державний екзамен з історії в кінці четвертого курсу. Попадається мені в білеті питання по триклятому Китаю доби Мао Цзедуна. Ну я, звісно, трішки начитався, готуючись до ДЕКу, перечитав лекції, а коли дійшла черга до відповіді, щось в моїй макітрі (голові) перемішалося. Пробелькотів я про вождя Мао, його політику, діяльність, наступників. Та й наче завершив відповідь. Але мізки щось перебирають, перебирають, і, раптом, згадую – я ж ще про горобців не розповів - головних «шкідників» зернових запасів, з якими у той час воював увесь Китай! Євген Васильович вперше за декілька місяців посміхнувся й відказав мені: «Про горобців ми здогадалися, коли ви, Юрію, тільки почали давати відповідь на питання. Її нам і без горобців вистачить!». Ось такими приємними моментами і запам’ятався мені Євген Васильович.
П’ятий курс, особливо наближення літньої сесії, ознаменувався підготовкою кваліфікаційної роботи, як кажуть в народі – дипломної роботи. Тему, яку обрав, виношував близько двох років, не поспішаючи збирав матеріал. Але, як прийнято у студентському середовищі, як би ти не старався, а допрацьовувати роботу припадає на останній день. Так вийшло і в мене. Обрав тему дослідження: «Народний рух України за перебудову (1988 – 1991 рр.)», тож постала проблема, як ознайомитися з масивом літератури, статей, архівних джерел, які потрібно знайти, прочитати. Але нікуди дітися, ночі в Кіровограді були тихі, зима холодною, так що часу опрацювати матеріал вистачило, залишалось лише проаналізувати та викласти все це на папір. На жаль, час здачі вже підпирав і нічого не залишалось, як виокремити одну з світлих весняних ночей на доопрацювання дипломної роботи.
Працюючи над дипломною роботою, активно дискутував в гуртожитку з колегами - студентами з V-В та VI-В блоку, які мені не давали спокою, своїми запитаннями: «…в архіві був?.. а чому ні?..», «Яворівському листа написав?..» і так далі. До речі, хочу відзначити Василя Васильовича Бондаря, який виокремлював свій дорогоцінний час на спілкування зі мною й надав у користування книгу «Три дні вересня вісімдесят дев’ятого року» (матеріали установчого з’їзду НРУ за перебудову). Тому, маючи такий великий масив підтримки, я не зміг та й не хотів «захищатися» на «4», ставив за мету лише «5». А хто наполегливо працює, то і має позитивний результат. Довгоочікуване «відмінно» і успішно зданий державний екзамен з правознавства завершили мою кар’єру студента факультету історії та права КДПУ ім. В. Винниченка.
З того часу минув майже рік. А в пам’яті знову і знову зринають лекції і семінари. Часто уві сні бачу рідний гуртожиток, дорогих друзів і коханих дівчат. Час невпинно йде, залишає за собою спогади, які неможливо забути, викреслити з пам’яті.
Я не кажу «Бувай!», місто Кропивницький, рідний факультет, рідні стіни гуртожитку, я завершую ці рядки словами: « До зустрічі!»
Юрій Кулибаба, вчитель історії та права Червонокостянтинівської ЗШ І-ІІІ ст.
м. Кропивницький – с. Новий Стародуб
