Сторінками історичної науки

Нещодавно прочитав книжку Володимира Білінського «Країна Моксель, або Московія». Вона присвячена певним сторінкам історії України, а також тієї держави, яку ми називаємо Росією. Тій історії, яку від нас приховували, яку впродовж століть переписували, яку у нас, українців, вкрали, як і древню назву нашої держави.

Книжка має кілька частин, які називаються «Великороси», «Звідки походить Москва та Московія», «Початок «збирання землі російської» та «Сучасні спадкоємці Золотої Орди». В цьому ґрунтовному творі з науковою точністю доводиться, що той народ, який звався московитами, а згодом – великоросами, росіянами, не має нічого спільного зі слов’янами, русичами, що твердження: “Киев – мать городов русских» не має жодних історичних підстав, є міфом, брехнею, яку вже впродовж кількох століть пропагують російські псевдо-вчені, а насправді звичайнісінькі фальсифікатори історії. Єдиними спадкоємцями Русі є ми, українці і держава Україна.

Гадаю, що багатьом читачам буде цікаво дізнатися про історію виникнення української нації, древньої слов’янської держави, яка звалася Руссю. Не Київською, а просто Руссю, бо Русь була одна, саме так вона звалася у період свого розквіту, саме так називали її і в Європі, і в Азії, і на Близькому Сході. Київську Русь, як і князівства на теренах сучасної Росії, які також стали називати Володимирською Руссю, Ростовсько-Суздальською Руссю тощо вигадали значно пізніше, задля того, щоб поєднати історію Московії з історією Русі, мати підстави присвоїти Московській державі давнє ім’я. Бо що ж то за імперія – без власної давньої історії? Втім, історія у Московії була – історія Золотої Орди, спадкоємицею якої вона і стала. Але царям, зокрема Петру І, хотілося долучитися до сім’ї європейських народів, тому, присвоївши Московському царству чужу історію, він присвоїв і назву чужої держави.

В.Білінський пише у передмові, що, розуміючи, що чимало читачів виховані на ідеології царської та більшовицької історіографії, визнав за потрібне спертися на фактологічні оповіді тих істориків, зусиллями яких створено міфологію «держави Російської», аби наочно довести, як вони фальсифікували історію на догоду царям, в часи існування СРСР, Генеральним секретарям, а нині – путінському режиму, який намагається відновити московську імперію. Російська імперія свято оберігала свою історичну міфологію, яка завжди була завуальована, докорінно перекручена й загорнута в словесну патріотичну упаковку. Тож в основу дослідження свідомо покладено першу «Історію держави Російської», яку на світанку ХІХ століття написав нащадок татаро-монгольської знаті, що масово заселила в ХІІІ – ХVІ століттях Московію, Микола Миколайович Карамзін, якого вважають «батьком» російської історичної науки. Адже всі наступні російські історики, серед яких С.М.Соловйов і В.О.Ключевський, лише повторили історичну канву, викладену М.Карамзіним.

Карамзін був відвертим, коли писав: «…Історія, кажуть, сповнена брехні… в ній, скажімо краще, буває доважок брехні, однак характер істини завжди більш-менш зберігається, і цього досить для нас, щоб скласти собі загальне уявлення про людей і діяння…». Ось як: на основі брехні відвертої, доважків брехні та «загального уявлення», а не правдивих свідчень про події, писалася історія російської держави.

Готуючи цей матеріал, я маю намір подати його у формі вільного викладу, а також буду досить докладно цитувати автора, додаючи і власні коментарі та думки.

Твір В.Білінського досить великий за обсягом, перша книжка трилогії налічує майже 400 сторінок, тож, через брак газетної площі, матеріал, написаний на її основі, буде подаватися у кількох номерах, з продовженням.

В якості прологу до книжки автор використав слова Карла Маркса:

«У кривавому болоті московського рабства, а не в суворій славі норманської епохи стоїть колиска Росії. Змінивши імена і дати, побачимо, що політика Івана ІІІ і політика сучасної московської імперії є не просто схожими, а й тотожними…

Росія породжена й вихована у потворній і приниженій школі монгольського рабства. Сильною вона стала тільки тому, що в майстерності рабства виявилася неперевершеною. Навіть і тоді, коли Росія стала незалежною, вона й далі залишалася країною рабів. Петро І поєднав політичну хитрість монгольського раба з величчю монгольського володаря, якому Чингізхан заповів підкорити світ…

Політика Росії – незмінна. Московський панславізм – це лише одна з форм московського загарбництва».

Як сучасно звучать слова К.Маркса, сказані майже 200 років тому, чи не так!? Хіба що термін «панславізм», популярний у ХІХ та на початку ХХ століть, слід замінити тер-міном «Московський фашизм». Цим терміном, до речі, залюбки користуються російські націоналісти, ура-патріоти, православні шовіністи. В мережі «Інтернет» можна знайти чимало сюжетів з маршами російських фашистів, які демонстративно «зігують», розмахують прапорами зі свастикою на одному з масових заходів – велелюдній церковній ході православних шовіністів, які вважають своїм фюрером Гундяєва, організатор цього шабашу відверто каже, що їхньою ідеологією є православний фашизм. І чимало представників цієї публіки воюють на Донбасі, а російська пропаганда цинічно називає російсько-українську війну «боротьбою з фашизмом», який нібито процвітає в Україні.

Втім, повернемося до нашої головної теми.

Отож перейдемо до короткого викладу першої частини книги, яка називається «Великороси».

- Згадаймо, що ж вивчали в школі наші діди, батьки, ми самі? І, чесно поміркувавши, зізнаймося: історію Росії, хоча держава звалася СРСР, була багатонаціональною, складалася з п’ятнадцяти республік, об’єднувала сотню народів. Але в комуністичній імперії, як і раніше в російській, не існувало історії народу узбецького, казахського та інших. Тільки там, де історія будь-якого народу стикалася з історією великоросів, говорилося про цей народ, що він «добровільно» приєднався до народу російського, держави російської. А якщо не «добровільно», то це неодмінно були «дикі і ворожі до всього прогресивного» племена, які, мовляв, сам Бог велів славним предкам великоросів прибрати до рук, аби долучити їх до культури, прогрессу, облагородити. Не можна не помітити – як жорстоко і страшно замішана історія Московії на крові! – пише В.Білінський.

М.М.Карамзін, С.М.Соловйов і всі інші російські історі-ографи були державними мужами, такими ж залежними, як радянські академіки-найманці. Вони всі однаково писали історію держави російської – під невсипущим оком цензури. Свого часу чудовий знавець російського літописання О.О.Шахматов довів, що «Повість минулих діт», написана легендарним Нестором, протягом століть переписувалася принаймні двічі. Пізніші дослідження встановили п’ятикратне переписування окремих її фрагментів.

Хоч яким би дивним це не здалося читачам, вихованим на брехливих постулатах російської історії, але немає історії великоросів на землі Київській. Історія великоросів починається із «Залешанської землі», з Московії, яка ніколи не були Руссю. Навіть М.Соловйов і В.Ключевський крізь зуби визнавали: так, Русь за старих часів була, але великороси, як народ, з’явилися аж у ХVI – XVII століттях. Отож і приписувати собі історію Русі Московії не можна.

Таким чином розвалюється міф про «третій Рим», про право великоросів «збирати землі російські». Але ж як хочеться! Адже нинішня російська влада саме цим міфом ви-правдовує свою агресивну політику. Саме в руслі цього міфу російські псевдоісторики твердять, що Московію заселяли слов’яни трьома потоками, починаючи з ХІ століття: Волго-Балтійським, із верхів’їв Дніпра та з Середнього Подніпров’я.

Але дуже вже дивний вигляд мали ці «слов’яни»! К.Валишевський у книзі «Іван Грозний», виданій у Росії ще у 1912 році, писав:

«…Погляньте на московита ХVI століття: він з ніг до голови вдягнутий по-самаркандськи. Башмакъ, азямъ, армякъ, зипунъ, кафтанъ, очкуръ, шлыкъ, башлыкъ, колпакъ, клобукъ, тафья, темлякъ – такі татарські назви різних предметів його одягу». Багато в російській мові й інших татарських слів: дурак, кулак, кандали, кнут, казна, караул, ям, ямщик, кабак… всіх не перелічити, бо філологи твердять, що надзвичайно багато російських слів мають тюркське, а також фінське походження.

Вчені-етнологи і філологи встановили закономірність – слово може прижитися в чужій мові тільки в тому випадку, якщо є його носії впродовж тривалого історичного періоду. При цьому слова з ворожого лексикону простий народ у побут аж так щедро не бере. Отже, ці слова жили в гущі народу, не вважалися ворожим лексиконом.

Той самий К.Валишевський писав:

«Із етнографічного погляду дев’ять десятих країни (Московії) мали тільки те російське населення, яке залишила тут хвиля недавнього колонізаційного руху. Не було необхідності у той час «скребти» росіянина, аби знайти татарина і особливо фіна. Основою населення було фінське плем’я».

Слід відзначити ще одну очевидну істину: доріг, що з’єднували у ХІІ столітті суздальську землю Моксель із землями Русі, не існувало. Усі землі між ними були вкриті дрімучими лісами й непрохідними болотами. Не було потреби наддніпрянським слов’янам втікати «за тридев’ять земель», щоб заховатися від печенігів, половців або інших зайд, - навколо простиралися свої рідні ліси, в які кочівники не сунулися. Адже в лісах кінні воїни були набагато вразли-вішими за піших, тож вони пересувалися по відкритій місцевості, забезпечуючи коней пашею. Лише вигнані з наділів князі, а також ті, яким наділів не вистачило, прямували зі своїми нечисленними дружинами на північний схід, захоплюючи собі володіння, разом із фінськими племенами, що жили на цих землях. А з князьками йшли отці-місіонери, проповідуючи християнство. У цьому зв’язку слід відзначити хитрість російських істориків – вони ставили знак рівності між християнізацією і зросійщенням місцевого населення. Племена, які сприйняли християнство, нібито автоматично ставали росіянами.

Втім, і в їхніх працях прохоплювалася правда. В.Ключевський писав:

«…Великоруське плем’я … було наслідком нових різноманітних впливів. Край, що лежав поза старою корінною Руссю в ХІІ столітті був більше інородницьким, ніж руським… Фінські племена розташовувалися серед лісів і боліт центральної й північної Росії ще в той час, коли тут не було помітно жодних слідів присутності слов’ян».

Бач як виходить у знаменитого історика – жодних слідів присутності слов’ян немає, але землі ці називає центральною й північною Росією.

Варто згадати і слова М.Карамзіна:

«…Жили тоді меря навколо Ростова й на озері Кленині; мурома на Оці, де ця ріка впадає у Волгу; чудь в Естонії й на схід до Ладозького озера; нарова там, де Нарва; весь на Білоозері; перм у названій так губернії; печора на річці Печорі…Деякі із цих народів уже зникли в новітні часи або змішалися з росіянами».

Та варто зауважити, що ці народи, змішавшись в єдиний конгломерат, не стали автоматично слов’янами, хоча в подальшому і стали зватися росіянами. Та й, нібито змішавшись в єдиний народ, ще й досі, через кілька століть, вони зберегли багато ознак своєї національної ідентичності, не забули свою мову. Почувши місцеві «нарєчія» в російській глибинці, ми з вами зрозуміли б хіба що кілька слів. Тож мусимо усвідомити: перекручування фактів і подій, їхнє замовчування або звеличування, «змішування» народів і подальше їх зросійщення проводилося на «великоруській» землі споконвіку, було цілеспрямованою політикою. Від якої, варто зазначити, не відмовилася і влада комуністичної імперії. Бо який економічний сенс був у тому, щоб направляти десятки тисяч українців на «комсомольські новобудови» до Сибіру та Далекого Сходу, переселяючи, натомість, в Україну десятки і сотні тисяч людей звідти? Про це автору книги відверто сказав один із відповідальних працівників союзного Держплану: «Партія поставила завдання створити єдиний радянський народ, що в цьому незрозумілого? Народи повинні асимілюватися, для чого слід освічених людей вилучати з однієї республіки й спрямовувати в іншу.» Не варто сумніватися, що, якби ці плани були остаточно втілені в життя, то так званий «єдиний радянський народ» звався б російським. Недаремно ж в часи існування СРСР жителів будь-якої союзної республіки за кордоном називали росіянами, а СРСР найчастіше називали просто Росією.

Створюючи Російську імперію, еліта чітко розуміла, що без великого минулого не можна утворити великої нації. Треба було прикрасити минуле, підтасувати й привласнити чуже.

Українців, які проявилися, як нація, в ХІ – ХІІ століттях, оголосили «малороссами» й узялися втокмачувати цю версію всьому світові. За найменший відступ від офіціозу людей страчували, засилали. І так тривало впродовж 300 років поневолення. Радянський період був не менш жорстоким.

Хто ж він в історичному аспекті, той «старший брат» – так званий великорос?

Ось що писав В.Ключевський у своїй «Історії»: «Із половини ХV до другого десятиліття ХVІІ століття головна маса російського населення з області верхньої Волги розтікається на південь і схід по донському і середньоволзькому чорнозему, формуючи особливу гілку народу – Великоросію». Так ось де, виявляється, жили «великороси» до ХVІІ століття!

Поцікавимося, хто ж ті люди, які «розтеклися» з верхньої Волги, як і коли вони там з’явилися? В.Ключевський пише: «В області Оки й верхньої Волги в ХІ – ХІІ століттях жили три фінські племена: мурома, меря і весь. У середньому Поволжі – мордва, черемиси…». Цими словами спростовуються облудні ідеї про слов’янське походження населення суздальської, а згодом московської землі.

Ось вона – ключова істина!

Ростовсько-Суздальська земля до приходу Рюриковичів (нащадків роду Володимира, яким не вистачило князівств в Русі) була заселена фінськими племенами. Усі великоросійські «історики» з піною на губах насаджували думку (насаджують її ще й досі), що з утворенням ростовсько-суздальських князівств старі київські князівства і сам Київ одразу ж захиріли, а центр розвитку перемістився у Володимир, Ростов, Суздаль та ін. Але це твердження – брехня! Із появою Ростовсько-Суздальського князівства, а пізніше Московського, ця забута Богом земля ще цілих п’ять століть була найбільшою глибинкою Європи, диким краєм, який не мав ані найменшої можливості змагатися навіть із тодішнім розореним Києвом. Ось що пише з цього приводу С.Соловйов: «…Всі міста незначні; Ростов занедбаний, Володимир не встиг іще піднятись, як столиця великокнязівська, колись був розорений татарами і також занедбаний; великі князі живуть у своїх опричинах, у своїх спадкоємних містах. А міста є переважно великими обгородженими селами… І заселені ті землі були фінськими племенами мурома, весь, меря, мещера, мокша, печора, мордва, марі…».

Дуже цікаве друге питання: хто ж заснував Москву і жив у Московії до ХІІІ століття?

Москва, згідно з великоросійською міфологією, як місцевість, упершее згадується 1147 року. Великоросів ще й близько немає, навколо на тисячі кілометрів живуть мокша, мурома і весь, а нас привчили до думки – Москву заснував руський князь Юрій Довгорукий, і жили в ній великороси. Втім, до цього питання ми ще повернемося пізніше.

В.Ключевський пише, що руські переселенці, які приходили в Ростовський край, зустрічалися з фінськими тубільцями в самому центрі нинішньої Великоросії. Не будемо гадати, з якої стелі узяв профессор «російських переселенців», згадаємо його ж слова, якими він сам себе заперечує:
а) весь край від Тули й Рязані на північ і схід у ІХ – ХІІІ століттях належав фінським племенам;
б) плем’я великоросів, або російський народ, як він сьогодні зветься, з’явилося близько ХV – ХVІІ століть серед муроми, мері, весі, мокші, мещери, звідки, згідно з автором, почало «розтікатися».

З історії, яку ніхто не збирається заперечувати, ми знаємо, що в Х – ХІІІ століттях існувало Велике князівство Київське зі своїми удільними князівствами. І жили у Великому Київському князівстві зовсім не великороси і навіть не «простий російський народ», і, тим більше, не «малороси», а слов’янські племена – поляни, древляни, сіверяни, дреговичі, дуліби, тиверці та інші.

Як же це трактує В.Ключевський? Він пише: «Різноплемінне населення, що займало всю цю територію, увійшло до складу Великого князівства Київського, або Російської держави. Але ця Російська держава ще не була державою російського народу, бо ще не існувало самого цього народу…Усі ці різноплеменні елементи були з’єднані суто механічно… Головним механічним зв’язком частин населення Російської землі була князівська адміністрація з її посадниками, данинами й митами. На чолі цієї адміністрації стояв Великий князь Київський».

Яка маніпуляція словами: нема держави російської, нема народу російського, але автор без докорів сумління пише: «…князівство Київське, або Російська держава». Так у державну історію впроваджується велика брехня. Насправді ж саме названі вище слов’янські племена стали основою української нації. Основою ж нації московитів, яких з волі Петра І стали звати росіянами, були племена, що населяли землі, які звалися у ті часи Залешанською землею, або країною Моксель. Ці землі стали об’єктом експансії київських кнізів, які залишилися без наділів. Але слід пам’ятати, що ці князі були нащадками роду Рюриковичів – норманів, а не слов’ян, в їхніх невеликих дружинах були також зде-більшого нащадки норманів. Тож не можна вважати, що ці вихідці з Русі, змішавшись з місцевими племенами, перетворили їх на слов’ян, бо, по-перше, вони здебільшого були не слов’янами, і, по-друге - просто розчинилися в морі мордви, чуді, весі та інших племен. До того ж, до цієї суміші фінських племен додалося чимало татарської крові. Слід пам’ятати і свідчення європейських дипломатів та мандрівників, які писали у своїх звітах, що в Московії панує, зде-більшого, татарська мова, яка, фактично, є державною. Втім, інакше і бути не могло, адже московські князівства були улусами Золотої Орди, платили Орді данину, за порядком в улусах стежили представники ординської адміністрації, а ярлики на княжіння московські князьки отримували у ханів, неодмінно плазуючи перед ними і цілуючи чоботи.

М.Карамзін, С.Соловйов і В.Ключевський у своїх «Історіях» підтвердили факт входження в 1253 році ростовсько-суздальських князівств до складу володінь хана Сартака, сина Батия. Посол короля Франції Людовика ІХ до хана Золотої Орди Сартака Вільгельм де Рубрук у 1253 році зафіксував такий розподіл земель між Батиєм і Сартаком: Сартак володів землями від Дону до Волги і від Каспійського й Азовського морів до північних місць країни Моксель, куди дійшли коні татаро-монголів у 1238 році. Жили у країні Сартака в ті роки, крім татарських племен, лише «два роди людей»: Моксель (які їли свинину) і Мердиніс (мусульмани).

Навіть у великій Радянській Енциклопедії можна знайти підтвердження слів Вільгельма де Рубрука про країну і народ Моксель:

- Мордва… ділиться на 2 основні групи: Мордву-ерзю і Мордву-мокшу. Кожна група зберігає свою самоназву (ерзя і мокша). Ерзянська і мокшанська мови становлять особливу групу фіно-угорських мов… Уперше Мордва під назвою Мордент згадується в готського історика Йордана (6 століття). Дані мови й матеріальні культури вказують на автохтонність Мордви в межиріччі Оки й середньої Волги…

Мещера – древнє плем’я… Говорило мовою фіно-угорської групи.

Меря – плем’я, предки якого в 1 тисячолітті нової ери жили в районі Володимирсько-Суздальського межиріччя. Уперше Меря (merens) згадується в 6 ст. готським істориком Йорданом… Мова Мері належить до фіно-угорської групи.

Мурома – плем’я, споріднене з мордвою, що жило на берегах Оки. Мова Муроми належать до фіно-угорської групи.

Тобто, всі названі племена говорили мовами фіно-угорської групи, були племенами одного кореня, одного походження, мали одну узагальнену назву народу – Моксель, на відміну від спорідненої мусульманської групи – Мердиніс. Слов’янські ж племена - поляни, древляни, сіверяни, дуліби, тиверці та інші, які проживали на землях навколо Києва та сучасної Галичини, були спорідненими, розмовляли схожими мовами, тож і стали тією етнографічною базою, на якій в історичному розвитку утворився український народ.

Підготував Анатолій РЯБОКОНЬ.