Не секрет, що туризм сьогодні є однією з найбільш стабільних і найбільш прибуткових галузей економіки будь-якої країни. Світовий досвід доводить, що там, де ця галузь набула широкого розвитку, де для обслуговування туристів вкладаються системні інвестиції, там рівень життя усіх членів суспільства є достатньо високим, навіть якщо країна не має власних корисних копалин, розвинутої індустрії чи потужного агросектору.
Ще з самого початку процесу становлення нашої незалежної держави було багато сказано про необхідність розвитку туристичної галузі й в Україні, та, на жаль, розмов про це поки що більше, ніж реальних кроків. Щоправда, певні адміністративні рішення було прийнято, при органах влади різних рівнів навіть з’явилися посади осіб, уповноважених розвивати цю галузь. Проте, про реальні відчутні інвестиції в розвиток туристичної інфраструктури, систематизацію об’єктів, які потенційно могли б стати привабливими для туристів у плані історичного, пізнавального чи просто розважального характеру, чути небагато… Та й там, де така робота ведеться, вона, переважно, здійснюється зусиллями місцевої влади за підтримки місцевих територіальних громад, у кращому випадку – з залученням спонсорів із числа підприємців чи сільгоспвиробників.
Без сумніву – важливим кроком на шляху до розвитку туристичної галузі стало прийняття так званого «безвізу», адже чим більше українців подорожуватимуть світом, чим більше заводитимуть знайомства чи навіть дружні стосунки за межами нашої держави, тим більше іноземців приїздитимуть сюди в гості, тим ближчими і прозорішими ставатимуть кордони, що багато років розділяли нації та народності.
Щоправда, на сьогодні «безвіз» відкрив туристичний світ не більше ніж п’яти відсоткам українців. Адже, з огляду на рівень доходів, що його поки що мають наші громадяни, переважна більшість з нас можуть дозволити собі хіба що, про всяк випадок обзавестися біометричним паспортом. Решта ж «мандрівників» (а їх кількість сягає вже загрозливої цифри не лише для економіки, а й для демографії, а отже – для збереження самої української нації) подорожують по світах не як туристи, а як люди, що прагнуть своїми руками, своїм розумом і чесною працею заробити собі на достойний рівень життя, адже не зуміли знайти на батьківщині гідного застосування своїм здібностям та умінням.
Та все ж, залишається ще один вид туризму, який доступний якщо й не кожному, то, вже, в будь-якому випадку, переважній більшості українців. У даному разі веду мову про внутрішній туризм, адже в нашій рідній Україні, часом зовсім недалеко від нас, виявляється, є вдосталь цікавих, мальовничих місць, місць, які «дихають» історією, якими свого часу захоплювалися чимало відомих, славетних особистостей. Саме про них і вестимемо мову.
Отже, одного з останніх жовтневих днів із ініціативи учителя історії Володимирівської ЗШ Нелі Дудник було орга-нізовано екскурсійну поїздку по історичних місцях Черкащини. Задумувалася ця екскурсія Нелею Вікторівною як своєрідний науково-практичний виїзний семінар для колег-істориків, але на вільні місця запропонували «доукомплектуватися» не лише історикам і навіть не лише освітянам, а усім, для кого така подорож могла б бути цікавою. Тож, отримавши пропозицію долучитися до групи, розмірковували недовго – зрештою, історія України, яку ми вивчали ще за радянської доби, залишила чимало «білих плям» в свідомості, зокрема й щодо Холодноярської республіки, про яку нинішні покоління школярів і студентів знають значно більше, аніж ті, хто вивчав «ідеологічно адаптований» варіант історичної науки в радянській школі.
Поїздка виявилася справді і цікавою, і повчальною, і корисною: ми відвідали село Буда – один з центрів Холодноярської республіки, яка об’єднувала 32 переважно сільських населених пункти, побували біля славетного дуба Максима Залізняка – третього за величиною дерева в Україні й одного з найбільших в Європі. Обхват стовбура цього тисячастолітнього велетня становить 9 м. 0.5 см. Як повідомив Богдан Легоняк – завідувач філіалу «Холодний Яр» Національного історико-культурного заповідника «Чигирин», який був екскурсоводом нашої групи, під кроною цього красеня у різні часи відпочивало чимало знаменитостей, серед них, зокрема, Богдан Хмельницький, Северин Наливайко, Тарас Шевченко… Та й узагалі, якщо усвідомлювати, що росте цей релікт рослинного світу ще з часів язичництва, з дохристиянської епохи на наших землях, то мимоволі проймаєшся захопленням і повагою до нього. До речі, кілька разів за свою понад тисячолітню історію дуб зазнавав ураження блискавками. Однак, попри помітні «шрами», щоразу відновлювався і продовжував простягати свої потужні віти до неба.
Наприкінці ХХ ст. дуб став серйозно хворіти і засихати. Як не прикро, та поважний вік доводить, що у світі нічого вічного немає. Та все ж, зусиллями спеціалістів, ще на декілька десятиліть йому продовжили життя, зробивши по периметру кореневої системи кілька глибоких свердловин, куди закачали спецдобрива, а також закопали під корінь кілька туш здохлої ВРХ та обрізали засохлі гілки.
Саме селище Буда досить невелике, але має свою давню і славну історію. Певне, місцеві мальовничі краєвиди та чарівна природа цього краю якимось чином вплинули на формування у тутешніх мешканців особливої ментальності, коли властива усім українцям доброта, щирість, гостинність тут поєднуються з волелюбністю, свободолюбивим і гордим козацьким духом, неабиякою сміливістю та готовністю йти на смерть за свої ідеали. Недарма ж на бойовому прапорі повстанців Холодного Яру, які з 1918 по 1922 роки утримували незалежність самопроголошеної Холодноярської Республіки, значилося гасло: «Воля України – або смерть».
Втім, перші згадки в історії про Холодний Яр з’явилися ще задовго до часів громадянської війни та Холодноярскої республіки і сягають своїм першим зафіксованим історичною наукою згадуванням ще у часи монголо-татарського іга. Зокрема, за однією з версій, назва Холодний Яр з’явилася після того, як, рятуючи свою родину від ординської навали, сюди, у віддалене лісове урочище, понад річкою Сріблянкою, разом з дітьми заховалася Меланка Холодна, ставши, таким чином, засновницею нового поселення, до якого з часом приєдналися й інші втікачі. Щоправда, місцеві історики, зокрема й той же Богдан Васильович Легоняк, вважають, що не менш ймовірною версією походження назви є кліматологічні особливості цієї місцевості, адже глибокі лісисті улоговини і балки, якими щедро порізаний тутешній рельєф, зберігають приємну свіжу прохолоду навіть у найспекотніші літні дні.
Разом з тим – складний рельєф, густі ліси, пагорби і яри в околицях Холодного Яру служили місцевим жителям надійним місцем охорони та гарним плацдармом для ведення бойових дій проти тих же татар, а пізніше – і проти поляків, які мали намір розширити кордони Речі Посполитої далеко за Дніпро, можливо, аж до Дону. В тому, що цей план польської шляхти не втілився в реальність, певною і досить значною мірою відіграв свою роль свободолюбивий дух холодноярців, які започаткували на початку ХVІІ століття потужний центр опору – так звану Холодноярську Січ, а ще за кілька десятиліть розпочали потужне антипольське козацько-селянське національно-визвольне повстання, відоме в історії під назвою Коліївщина. Повстання це було зумовлене національним і релігійним поневоленням українського населення Річчю Посполитою, й очолили його запорожець Максим Залізняк та його сподвижник Іван Гонта.
Втім, особливо заглиблюватися в історичні подробиці самого повстання та його трагічного придушення в рамках газетної публікації недоцільно, тож кожен, хто цікавиться цією сторінкою вітчизняної історії, сьогодні зможе знайти уже чимало історичних фактів, документів, наукових досліджень зазначених героїчних, але, водночас, трагічних і сумних подій. Показовим є хіба що те, що придушене національно-визвольне повстання українського народу було саме російськими військами, які, боячись поширення вільнолюбивого повстанського духу на Лівобережну Україну, допомогли католицькій Польщі знищити своїх єдиновірних православних братів. Нічого, до речі, цей період не нагадує нікому з нашої сучасної історії?
Наступним об’єктом оглядин нашої екскурсійної групи став Свято-Троїцький Мотронинський монастир, який також позначений багатьма значимими для вітчизняної історії фактами, подіями, особистостями. Тривалий час монастир вважався духовним центром запорозького козацтва, адже завжди, в усі скрутні для нашого народу часи, виявлявся в горнилі боротьби за свободу України.
Невипадково ж монастир свого часу відвідував Тарас Григорович Шевченко, коли досліджував історичні джерела національно-визвольної боротьби, які згодом знайшли своє відображення як у поетичній творчості Кобзаря, так і в багатьох його творах живопису. У 1911 році, під жорстким тиском царського уряду, монастир було перетворено на жіночий – таким чином царизм прагнув дещо знівелювати його роль як потужного ідеологічного центру українства, джерела вільнодумства та національно-визвольних традицій.
Цього дня ми ще встигли побувати в Суботові та, безпосередньо, в Чигирині. Зокрема, об’єктом оглядин у Суботові стала Іллінська (Богданова) церква, відома кожному з українців хоча б через зображення на зворотному боці п’ятигривневої купюри, залишки будинку Богдана Хмельницького (так зване «замчище»), який був однією з резиденцій гетьмана, та відтворена реконструкція типової української селянської оселі зразка ХVІ-ХІХ ст.
У Чигирині ж, останньому екскурсійному об’єкті, встигли оглянути експозицію місцевого історико-краєзнавчого музею, відтворену гетьманську резиденцію, піднятися на Замкова (Богданову) гору, де оглянули залишки форти-фікації фортеці ХVІ-ХVІІ ст., помилувалися неймовірно мальовничим краєвидом міста та його околиць, сфотографувалися на пам’ять біля одного з найзначущіших пам’ятників Богдану Хмельницькому – 18-метровому монументі, авторства скульптора Олексія Олійника, встановленому ще 1967 року.
Словом, екскурсія вдалася – побачене виявилося досить цікавим і пізнавальним, за що ми щиро вдячні Нелі Вікторівні. Щоправда, на жаль, аби глибше зануритися в історичне минуле «Золотої підкови Черкащини», як нерідко називають туристичний маршрут, яким ми здійснили свою подорож, помилуватися усіма об’єктами неповторної Холодноярщини, – одноденної поїздки явно замало.
Здається, найбільш оптимальним би був 3-4-денний тур. Адже чимало з відвіданих історичних пам’яток довелося оглянути лише побіжно, не встигнувши належним чином навіть усвідомити побачене та почуте з уст екскурсоводів. А, скажімо, такі значущі екскурсійні об’єкти, як «Три криниці» – гідрологічна пам’ятка природи, за легендою збудована ще за часів Визвольної війни на чолі з Богданом Хмельницьким, «Кресельці» – садиба Кресельського лісництва з пам’ятником Тарасові Шевченку на відзнаку його перебування в цих місцях чи «Печери» - підземні ходи, вхід до яких розташований неподалік Мотронинського монастиря, взагалі залишилися поза нашою увагою. Що ж, значить буде додатковий стимул ще колись сюди повернутися. Можливо, усією родиною. Принаймні ці місця цього заслуговують не менше, ніж якісь загальновизнані, але більше «розкручені» туристичні об’єкти будь-де у світі.
Насамкінець, трохи про сумне. Що дуже боляче і прикро вразило – це величезна кількість покинутих і занедбаних осель, практично, в кожному селі, які траплялися по ходу нашого туристичного маршруту. Причому, нерідко серед таких осель помічали й зовсім добротні, інколи навіть недобудовані будинки, що на тлі неймовірно мальовничого довкілля викликало дуже вже невеселі думки. Очевидно, що сьогодні наша Україна переживає не найщасливіший період своєї історії, інакше як ще пояснити ці апокаліптичні картини? Але невже подібне було б можливим в сучасних Польщі, Словаччині чи Угорщині? Зрозуміло, що економічні та соціальні процеси кінця ХХ – початку ХХІ століття докорінно змінили структуру зайнятості населення і, передусім, жителів села. І все ж, враховуючи, туристичну привабливість цих країв, невже не логічно було б чи то органам місцевої влади, чи, можливо, державним структурам, викупити ці оселі та переобладнати їх на міні-готелі чи міні-кемпінги для автотуристів?
Здається, для тих, хто подорожує власною родиною, винаймати такі будиночки було б ідеальним варіантом, особливо, якщо б у кожному дворі встановити мангал із запасом дров, що в лісистій місцевості взагалі не мало б бути проблемою. А вже привабливі для відпочинку умови, напевне, зумовили б і більш активний наплив туристів, а значить і пожвавлення економічного розвитку території. Щоправда, бажання автотуристам відвідувати цю місцевість може начисто відбити стан тамтешніх доріг, які, місцями, взагалі важко назвати дорогами. Можливо, колись таки дійде черга й до цих шляхів, аби упорядкувати їх у рамках якоїсь державної програми, хоч і знаходяться вони дещо осторонь від головних транспортних магістралей. В іншому разі про розквіт туристичної галузі, а значить – про економічний підйом регіону залишиться тільки мріяти. На жаль…
Володимир Кіфенко
На знімках: 1100-літній дуб Максима Залізняка; мемо-ріал пам’яті 89 жителів села Буда, розстріляних 1943 року за допомогу партизанам; скрізь по ходу туристичного маршруту траплялися ятки, де можна було придбати сувеніри та історичну літературу; музейно-етнографічний комплекс «Дикий хутір»; у ресторані комплексу «Дикий хутір» можна не лише ознайомитися з історичними раритетами та реліквіями, якими щедро оздоблені стіни закладу, а й посмакувати автентичними стравами української кухні та спробувати фірмові міцні напої власного виробництва; біля музею Богдана Хмельницького в Чигирині; Іллінська (Богданова) церква в Суботові; підйом на Замкову гору виявився нелегким, тож до вершини дійшли лише найвитриваліші; типова селянська хата початку ХІХ ст.; на фоні атрибутів влади колишнього гетьмана Богдана Хмельницького сфотографувався, можливо, майбутній гетьман Юрій Кулибаба. А чому б і ні?; реконструйована гетьманська резиденція в Чигирині; фрески Свято-Троїцького храму Мотронинського монастиря; холодноярська церква Петра Калнишевського; Свято -Троїцька церква на території Мотронинського монастиря.
