Спортивні новини
За понад п’ятирічну історію існування на Петрівщині футбольного клубу професійного рівня з нинішньою назвою «Інгулець» його уболівальники переживали різні емоції. Були хвилини радості і розчарування, тріумфу і відвертого розпачу. Однак такого відчуття якогось дикого нерозуміння того, що відбувалося на полі івано-франківського стадіону «Рух» минулої неділі, пригадати важко. «Інгулець» був просто розчавлений «командою рідного краю», як на Галичині називають свій клуб, фактично, цим самим перекресливши усілякі сподівання побачити в наступному чемпіонаті нашу команду в еліті вітчизняного футболу. Що, напевне, сьогодні й на краще, адже з таким рівнем гри , з такою налаштованістю на поєдинок в Прем’єр-лізі робити справді нічого. І річ не лише в дещо принизливому для нас рахунку 0:4, більше засмучує та безвідповідальність, та безвольність, та безпорадність, що її цього дня демонстрували наші футболісти. Що за цим стоїть? В соцмережах доводилося бачити різні припущення – від «зливу» тренера до гри на тоталізаторі. Якщо чесно, то обидва ці припущення здаються доволі малоймовірними. І все ж те, що ми побачили на стадіоні в Івано-Франківську викликає чимало запитань. Це вже друга поспіль поразка нашої команди. Однак, якщо поразку в Краматорську можна трактувати просто як нещасний випадок і шалене невезіння, адже там наші хлопці, попри невдачу, все ж показали доволі непоганий рівень гри, то в грі з «Прикарпаттям» жодних ознак класної команди ми не побачили взагалі. «Інгулець» своїми діями нагадував у кращому разі якусь доволі посередню команду з аматорського чемпіонату, яка, отримавши нагоду позмагатися з командою майстрів, цілком прогнозовано зазнала справжнього фіаско. Наші футболісти цього дня не показали взагалі нічого: ні надійної гри в захисті, ні осмислених атакувальних дій, ні уміння грати у відборі чи в точний пас, та навіть особливого бажання боротися, щоб перемогти – просто не відчувалося. Що казати, якщо перша більш-менш схожа на небезпечну атака на ворота «Прикарпаття» сталася лише на 64-й хвилині. Тобто тоді, коли «Інгулець» вже «горів» 0:4, а «Прикарпаття» дещо розслабилося і не особливо напружувалося, аби не зазнати непотрібних травм та поберегти сили для заключної гри осінньої частини першості, якою для франківців якраз і стане виїзна гра з «Авангардом». Та навіть за цих умов «Прикарпаття» було ближчим до того, щоб збільшити розрив у рахунку, аніж «Інгулець» до того, щоб його скоротити чи забити бодай гол престижу. Невесело якось, якщо згадати, що «Прикарпаття» посідає десяту сходинку турнірної таблиці, тоді як «Інгулець» ще два тури тому входив до п’ятірки і цілком реально міг поборотися й за призові місця, а отже й за одну з путівок до Прем’єр-ліги, можливо, хоча б через перехідні матчі. Тепер, здається, ці перспективи стають досить примарними.
Кілька слів про «Прикарпаття». Ця команда продовжує приємно дивувати. На перший погляд, в її складі немає особливо майстровитих «технарів», усі гравці грають максимально просто, водночас надійно і бойовито, так би мовити – в справжній чоловічий футбол. А ще результат колективу приносить неймовірний командний дух: там, де не вистачає майстерності, виручають ентузіазм, взаємопідтримка та наполегливість. Тож і результат, як мовиться, на табло. Більш того, за такої якості гри, скоріш за все, до кінця першості франківці піднімуться вгору ще на кілька рядків.
Що ж до нашої команди… Хочеться вірити, що це тимчасовий спад, можливо, накопичена фізична та психологічна втомленість. Тож сподіваємося, що на свій останній осінній матч з «Колосом» наші хлопці вийдуть більш сконцентрованими, більш зарядженими на боротьбу, на досягнення позитивного результату. В іншому разі, здається, в ході зимового міжсезоння можуть відбутися докорінні організаційні зміни, і не факт, що усі гравці, яких ми звикли бачити на полі, навесні знову зможуть порадувати нас. Втім, кілька позицій, в будь-якому разі, потребують підсилення, незалежно від недільного результату. Якщо й не з прицілом на весняну частину, то хоча б на наступний чемпіонат. Який, можливо, виявиться для нас більш вдалим.
Володимир Кіфенко
