80 років тому в Росії, в лісовому урочищі Сандармох розпочалися масові розстріли в’язнів. Їх, роздягнутих до білизни, з кляпом у роті уночі вивозили на розстрільний полігон, ставили на коліна і приставляли дуло до потилиці. Серед розстріляних в Карелії «ворогів народу» було і 300 українців. Найяскравіших. Найталановитіших. Волелюбних. Цвіт нації.
У рапорті штатного ката - капітана Держбезпеки Ма-твєєва говорилося: “Приговор в отношении осужденных мною приведен в исполнение в отношении тысячи сто одиннадцати человек”.
Про постать цього паталогічного ката слід сказати кілька слів окремо, адже вона є типовою для когорти людей «з гарячим серцем і чистими руками» - чекістів.
Михаіл Родіонович Матвєєв народився у 1892 році в с.Волосово Новгородської губернії, мав освіту два класи сільської школи. Працював штатним катом – виконавцем смертних вироків. Більшу частину приречених розстрілював сам особисто пострілом в потилицю, іноді йому допомагав помічник коменданта управління НКВС Г.Алфер. Зазвичай, вбивав за день 200 – 250 чоловік. Наказом по УНКВС від 20.12.1937 р. «За самоотверженную работу по борьбе с контрреволюцией» капітан держбезпеки М.Матвєєв і молодший лейтенант держбезпеки Г.Алфер були нагороджені цінними подарунками. Пізніше перебував на посаді завідуючого внутрішньою тюрмою Ленінградського УНКВС-УНКГБ-УМГБ. Вийшов на пенсію в 1949 році. Кавалер орденів Красной звєзди і Леніна. Помер в 1971 році в Ленінграді. Тож бачимо – які гарячі серця і чисті руки були у ланцюгових псів більшовицького режиму.
300 українців називають розстріляним українським відродженням. Це ті діячі науки, культури, мистецтва, журналісти, військові і священники, які повірили більшовикам, що в «союзі республік – сестер» Україна буде вільно розвиватися, будувати щасливе і заможне життя. Серед жертв – Микола Куліш, Микола Зеров, Лесь Курбас, Марко Вороний, Валер’ян Підмогильний, племінник Грушевського, професор історії Сергій Грушевський, письменник і міністр освіти УНР Антін Крушельницький з обома своїми синами.
Вони ще могли б багато зробити задля відродження нації, якби не повірили більшовикам. Кілька років наприкінці 20-х національні околиці щойно створеного Радянського Союзу, дійсно, мали можливість розвиватися. В Україні було навіть проголошено курс на «українізацію» - переведення на українську мову навчання ряду вищих навчальних закладів і багатьох шкіл, українська мова стала офіційною в певній кількості державних установ, потужно розвивалася українська література, театр, книговидавництво. Навіть на далекій околиці Союзу – на Далекому Сході, який у той час був заселений, переважно, українцями і мав неофіційну назву « Зелений Клин», розвивалася українська культура, значна кількість шкіл були переведені на українську мову навчання, видавалися газети українською мовою, ставилися спектаклі і вистави в театрах, як з класичного українського репертуару, так і твори сучасних українських драматургів. Подібною ж була ситуація на Кубані, яка тоді ще пам’ятала, що є спадкоємицею Запоріжжя, вважала себе частиною великої України, тієї, що «від Сяну до Дону»… Саме в ті часи тодішня «вата» казала: «Лучше бить ізнасілованной, чєм украінізірованной!». Нинішня вата на Донбасі також вирішила, що краще бути зґвалтованою путінськими казакамі та кадировцями, ніж жити у складі незалежної України.
Якби вони, діячі українського відродження, не повірили більшовикам, якби свого часу еліта нації об’єдналася у боротьбі з більшовицькою агресією під час російсько – української війни 1918 – 1921 років, якби відстояли незалежність своєї молодої держави, як це зробили фіни і поляки, то Україна була б зовсім іншою. Вони – обдурена більшовиками еліта українства – могли б відродити державу після кількох століть московської неволі, вивести її в число найуспішніших, найзаможніших. Якби… Та, на жаль, вони своїми життями заплатили за легковірність і комуністичні ілюзії. Бо створений з їхньою допомогою монстр – Радянський Союз - виявився найстрашнішою в історії людства імперією, імперією Зла, що ніяк не хоче сконати, знайшовши своє огидне продовження в сучасній путінській Росії, яка несе загрозу всьому світу, ставши втіленням концепції і практики державного тероризму.
Та є у Імперії Зла одна нездоланна проблема – існування незалежної України. Без України існування імперії неможливе, про що свого часу говорив ще В.Ленін. Тому і винищувалася українська еліта впродовж всього періоду існування СРСР – аби не було жодних передумов для створення української держави, не залежної від Росії. Саме цього боявся Кремль тоді, у 1937-му і, як бачимо, боїться і тепер. Тому і знищує найяскравіших з українців, таких, як О.Сенцов і сотні інших, гноячи їх у своїх катівнях. Та час імперій минув. Сконає і фашистська путінська імперія. І її могильником стане саме Україна, яка не дасть себе знову поневолити.
Анатолій РЯБОКОНЬ.
