Час сивиною і змор шками позначає радість і біду, які нам довелося пережити. Він забирає молодість, але залишає дорогі серцю спогади. Ось і ми, випускники далекого 1968 року, з любов’ю згадуємо нашу рідну школу, роки дитинства і юності – найкращу пору нашого життя.

Півстоліття минуло відтоді, як прозвучав для нас останній шкільний вальс. І хоча наш слід на землі вже вишнева вкрива заметіль, та і сьогодні ми з душевним щемом слухаємо звуки того випускного вальсу, які линуть шкільним подвір’ям. Бо ж ми залишилися молодими душею і вірними дружбі, хоч і давно вже посивіли наші скроні.

Наше рідне селище, в якому ми росли і наша рідна школа, в якій навчалися – це лише маленька крапка на мапі, та для нас це цілий світ. Світ юності, мрій і сподівань.

18 серпня ми злетілися з усіх куточків світу до рідного гніздечка. Спогади, сміх, радість… І сум, бо вже немає з нами багатьох друзів юності – однокласників, улюблених вчителів, які торували нам дорогу у цей широкий і прекрасний світ, бо ж життя кожної людини невпинно біжить до заходу.

Не змогла прибути на зустріч наша вчителька, наш класний керівник Раїса Панасівна Корж, якій вже йде 92-й рік. Ми згадали поіменно і вшанували хвилиною мовчання наших однокласників і вчителів, які пішли від нас назавжди.

Та все ж таки раділи зустрічі. Згадували шкільні роки: як дружили, як писали шпаргалки, які влаштовували дитячі походеньки та розваги. Було весело, гамірно, звучали тости, лунала музика і пісні юності. Кожен з нас по-різному пройшов свій життєвий шлях, у кожного були на ньому і радості, і невдачі. Є серед нас люди різних професій. Хлібороби – Саша Компанієць, Гриша Висоцький, Пилип Педан, Коля Каплун; зв’язківці – Надя Висоцька, Сергій Пилиптій; педагоги – Діна Баканова, Віра Болгаріна, Зоя Висоцька. Підкорює моря і океани Діма Шашуба, стала підприємцем Тоня Марченко, медиком – Марія Сидоренко. Є серед нас бухгалтери, економісти, водії… За раз більшість, звичайно, уже на заслуженому відпочинку, та є і такі, що ще продовжують працювати.

Всі ми радіємо своїм дітям, онукам, правнукам. Яке це щастя – жити, чути спів пташок, милуватися квітами, радіти рідним, друзям!

Сподіваюся, що це не остання наша зустріч, що ми з колишніми однокласниками ще будемо бачитися не раз. Тож бажаю вам, мої дорогі друзі, здоров’я і довголіття, не забувайте, що ми козацького роду, якому ніколи немає переводу.

Валентина Бурдикіна, смт. Петрове.