Політичний калейдоскоп
Арешт екс-президента Вірменії Кочаряна - це прецедент для екс-СРСР і одночасно - гра на випередження
На перший погляд, арешт колишнього президента Вірменії Роберта Кочаряна (займав посаду у 1998–2008 роках) виглядає несподіванкою: відверто, усі чекали, що нова влада країни матиме більше питань до прямого попередника – Сержа Саргсяна. Але, якщо подивитися ширше, то вірменські «наступники»,— вирішили діяти не за політичною доцільністю, а навпаки – може, вперше на пострадянському просторі розібратися системно. Це, по-перше, прецедент, а по друге, демонстрація, як Вірменії, так й усьому світові, що рано чи пізно, попри посади та заслуги, але відповідати доведеться всім.
Хто саме та у чому «винен»?
Тільки знавці закавказької політики одразу зрозуміють прихований сенс дій нової влади Вірменії, тим більше, що він реально є багатошаровим та ретельно продуманим. Отже, хто такий Роберт Кочарян? Це другий президент Вірменії, що прийшов до влади навесні 1998 року внаслідок політичної кризи, що була спровокована відставкою першого керманича незалежної Вірменії Левона Тер-Петросяна. Одразу треба зауважити, що усі, хто посідав ключові місця на політичному Олімпі Вірменії, колись були міцно між собою пов’язані.
1991 року після розвалу СРСР Вірменія обрала президентом вченого-філолога. Тер-Петросян не мав комуністичного шлейфу, але й дисидентом був умовним – тільки півроку у СІЗО за організацію масових мітингів на підтримку зміни статусу Карабаху у 1989 році. Втім, поряд із обраним президентом була команда, що заробила собі авторитет саме на карабахському конфлікті в його воєнній фазі: безпосередні уродженці та керівники невизнаної республіки Роберт Кочарян та Серж Саргсян змінювали один одного на посадах міністрів оборони, нацбезпеки, внутрішніх справ та на чолі уряду всієї Вірменії. 1996 року Тер-Петросяна переобрали в першому ж турі на другий термін. Усе йшло тихо-мирно до початку 1998 року, коли Тер-Петросян висунув свій план мирного врегулювання карабаського конфлікту, що передбачав поступки Азербайджану. Конкретно, повернення суто азербайджанських територій, що були зайняті вірменами під час війни 1992-1994 років. Силовики Кочарян та Саргсян на це не погодилися, і Тер-Петросяну довелося йти у відставку. Президентом був обраний Кочарян, і на двадцять років у Вірменії встановилася відносна політична стабільність: два терміни Кочаряна, два терміни Саргсяна… І от при спробі останнього подовжити собі політичне життя в якості глави уряду з президентськими повноваженнями, «вибухнула» у квітні цього року «гранатова революція» на чолі із Ніколом Пашиняном. Революція перемогла.
Власне, що ставлять у провину Кочаряну? Не більше-не менше, як повалення конституційного ладу під час президентських виборів 2008 року, коли Кочарян здавав, а Саргсян приймав посаду. Тоді перемогу Саргсяна оголосили вже у першому турі – майже 53%, головним ж його суперником від опозиції був… колишній президент Тер-Петросян, одним з керівників виборчого штабу якого й був тоді нинішній голова уряду Пашинян! Десятиденні протести опозиції, що вимагала перерахунку голосів та другого туру, закінчилися жорстоким розгоном та побиттям демонстрантів у наметовому містечку на світанку 1 березня 2008 року, до чого були задіяні за таємним наказом військові. Десять людей загинуло: вісім протестувальників та двоє силовиків. У той же день Кочарян ввів у країні 20-денний надзвичайний стан, а Тер-Петросян закликав прихильників ро-зійтися, а потім програв у суді оскарження підсумків виборів. Криза якось згасла. Але були в цій історії й ті, хто зазнав реальних переслідувань: якраз Пашинян – переховувався декілька місяців, 2010 року – отримав 7 років ув’язнення, які потім були скорочені навпіл, а 2011 року – і взагалі відмінені за амністією. Так що, без перебільшення – вірменська по-літика – це ще те кіно із достатньо коротким переліком діючих осіб.
Якщо говорити суто юридично, то обвинувачення проти Кочаряна полягає саме в долученні армії до розгону демонстрантів, що заборонено законом. В цьому і є за версією влади повалення конституційного ладу. А притягнення до відповідальності за цією ж справою чинного генерального секретаря Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ, військовий альянс частини пострадянських республік на чолі із Москвою) Юрія Хачатурова, який 2008 року командував Єреванським гарнізоном, виносить цю справу на міжнародний рівень.
Куди ж б’є Пашинян?
Не будемо тішитися самостійністю спеціальної слідчої служби Вірменії: презентуючи її нове керівництво у червні, прем’єр Пашинян наголосив, що «справа 1 березня» є актуальною досі. І складно побачити тут виключно лише мотиви помсти. Пашинян йшов до влади все ж таки на гаслах поборення корупції президента Саргсяна та його команди, діячі ж минулого не були не слуху. А тому, вельми вірогідно, що Пашинян вирішив зіграти у іншу, більш серйозну політичну гру.
Щодо Саргсяна, то поки що висунуте дотичне звинувачення у незаконному збагаченні брату екс-президента Левону та його дітям. Небожа Саргсяна затримали за звинуваченням у вбивстві, а сам екс-президент виїхав до Європи. А от арешт Кочаряна – це по-літичний крок, яким Нікол Пашинян «підвішує» опонентів на гачок. Адже – якщо конституційний лад, що був повалений 1 березня 2008 року, припинив своє існування шляхом порушення конституції та насилля – то які рішення влади можуть бути визнані законними та чинними після цього? Тобто – десять років політичного життя Вірменії можуть опинитися під загрозою повного демонтажу, а з ними – невідворотнє й повне перезавантаження влади як такої, якщо не перезаснування державності. Така перспектива – безпрецедентна на пострадянському та й на європейському просторі – це величезний ризик, очікувати, що вона буде реалізована на всі 100% - все ж таки мрійництво. Але.
Але цим рішучим кроком Нікол Пашинян дає чітко зрозуміти усій еліті Вірменії: недоторканих нема, звичні «домовленості» відходять у минуле. Пашинян змушений демонструвати зараз силу із зрозумілої причини: по-перше, Республіканська партія «попередників» Кочаряна та Саргсяна залишається найбільшою фракцією у парламенті (50 депутатів із 105), більшість же, що підтримує поки що уряд, існує завдяки 8 членам колишньої партії влади, що вийшли із фракції. А головну роль у нині правлячій коаліції грає все ж таки голова блоку свого імені – олігарх країни №1 Гагік Царукян, що контролює 31 мандат. У Пашиняна ж усього 9 цілком «його» депутатів з фракції блоку «Єлк». За такого розкладу передбачити результати дострокових парламентських виборів, що мають відбутися протягом року – важко, впевненості Пашиняну бракує, і тому він «ламає» саму систему, щоб перехопити ініціативу.
По-друге, притягнення до «справи Кочаряна» генерала Хачатурова – це крок в іншому напрямку, це виклик Москві та демонстрація амбіцій, заявка іншого тону розмови з Росією – «хазяйкою» ОДКБ та ЄврАзЕС. Зміна влади у Єревані зовсім не входила в плани Кремля та сталася зненацька, це й підтверджується тим, що Хачатурова було призначено на керівництво ОДКБ у 2017 році, ще один ключовий гравець колишньої влади, Карен Карапетян, був донедавна керівником ЄврАзЕС. Звідки така довіра Москви? А з того факту, що Вірменія цілковито економічно залежна від Росії, тому ці фігури – просто провідники політики Москви на відповідних напрямах, самодіяльності не буде. А от Нікол Пашинян за короткий термін встиг побувати й на зустрічах як з Путіним та Мєдвєдєвим, так і в штаб-квартирах НАТО та ЄС у Брюсселі. Зрозуміло, останні візити у Москві, окрім роздратування, нічого іншого викликати не могли. У відповідь з Єревана йде отака «обратка» щодо переслідування Хачатурова, причому – суто за внутрішні справи. Це, звичайно, крок на випередження, вибивання козиря з рук Москви та пропозиція до ОДКБ про заміну генсека. Посада, звичайно, не надто «крута», але важливий саме тон вірменів та впевненість у правоті в стосунках з Кремлем.
А щоб не забували!
Є, нарешті, й дуже важливий морально-етичний зміст «справи Кочаряна». Притягнення колишнього президента до відповідальності – це новина №1 для усього світу. Останнім часом, це стало входити в «моду» – в Ізраїлі (Моше Кацав), у Франції (Ніколя Саркозі), у Південній Кореї (Пак Кин Кхе), але – в посткомуністичних країнах такого ще не було. Звернемо увагу – в наведених прикладах йдеться або про харрасмент, або – про корупцію чи зловживання становищем в економічному сенсі. У Вірменії ж – справа політична, щось на кшталт переслідування Аугусто Піночета свого часу. Її не можна порівняти з імпічментом, тому що той передбачає відсторонення від посади, але далеко не означає кримінального переслідування. Політична боротьба всі пострадянські роки йшла за принципом «око зо око», а тому переслідування були долею переможеного (найбільш яскравий приклад: Віктор Янукович, що посадив Юлію Тимошенко, чим відкрив собі сам дорогу до Ростова-на-Дону в майбутньому). Якщо мова про політику та політиків, то й причини мають лежати в державній площині, а не слугувати сьогоденній кон’юнктурі. У Вірменії є шанс продемонструвати усьому світові, що терміну давності для узурпації влади немає, а життя людей мають стати головною цінністю для тих, хто віддає накази. Звісно – і це головне – все це матиме сенс, якщо «справа Кочаряна» буде розслідувана виключно за законом. Тільки тоді – все це буде не марно, стане прецедентом та чомусь навчить не тільки Вірменію, а й інших, хто, може, забув про плинність часу та історію.
Олександр Севастьянов, кандидат історичних наук
