Сьогодні виповнюється півроку моєї служби у Збройних Силах України. Начебто і невеличка дата, але вдалині від рідного села, рідної хати, вулиці, земляків, цей період подвоюється, а, може, й потроюється.Вчора телефонував батько, вітав з екватором служби. Разом з матусею садовлять город, мою улюблену картоплю (саджати я також люблю, а от викопувати… а най би її). Не забула рідна ненька і про найчарівніші у світі квіти – чорнобривці. Хіба ж не гарно вийти на город, де стежечку до садочка обрамляє алея чорнобривців, і хіба ж не закохаєшся у таку красу?

Уявляю, як там село, вже, напевне, розквітло? Навкруги зелений килим травиці, квітне бузок, різнобарвно тягнуть до сонечка свої голівки тюльпани, дружно ніжаться в квітках бджілки, а земляки усміхнено і привітно йдуть на роботу. Ех… Моє село… Як я тебе люблю, моя ти наймиліша Батьківщино!

На днях хлопці косили траву, що вкрила алею, проходячи повз, відчув запах свіжоскошеної трави, й відразу пригадалося, як будучи ще школярем – випускником, вдосвіта ходив з батьком на сінокіс. Матуся рано будить, прокидаюсь, а вже чутно, як батько клепає мені й собі коси. Ранок, невеличкий туман, жайворонки витьохкують недавно почуту мелодію, котики ніжно вмиваються від ранкового сніданку – молока, скажіть мені, будь ласка, як не закохатися в таку ідилію?!.

Снідаємо з батьком, збираємо невеличкий перекус¬¬¬- і в дорогу. Прийшовши до городу, розмітили, хто де коситиме, перехрестились- і з Богом почали.

Батько майстерніше вправляється, бо поки він пройшов, «дві ручки» (дві вулички), я встигаю лише одну завершити. Хто б що не говорив, але позаймаючись таким видом роботи і в спортивний зал ходити не потрібно, бо, як кажуть, – прокачуються всі групи м’язів.

Косили до обіду, допоки сонце не почало пекти в спину і зганяти з травички росу. Тож на цьому завершили косити, й втомлено, але радісно від зробленого завдання попрямували додому.

Спогади… спогади, час повертатися до теперішнього часу. Морська піхота!

Неодноразово чую: «…а які сни я бачу?!». Е, шановні, таких яскравих, кольорових, сповнених життєдайності снів, які можуть наснитися лише на армійському ліжку – ви точно не бачили. Як на замовлення, спочатку наснився мені рідний батьківський поріг, як заходжу до двору, обіймаюсь з батьками, бабусею, до ніг тулиться пес Малиш, а на руки проситься котяка Рудько. Обходжу господарство, йду на город, все квітне, краса… Потім йду до будинку, заходжу у вітальню, переглядаю, чи вся моя бібліотека на місці і раптом… «Батальйон Підйом!» Берци, форма, кашкет, зарядка.

А наступного разу наснилася школа, в якій працюю, шкільна громада, усміхнені обличчя дітвори (напевне, вже підросли за півроку), радісні обійми колег. Пізніше уві сні бачу рідний гуртожиток, університет, місто Кропивницький, чарівних дівчат – колежанок і друзів по перу.

Так швидко минуло півроку, так швидко…

Завершуватиму свою сповідь, бо пишу вночі, та й сон підступно кличе прихилитися до подушки.

Бувайте, земляки! Чекайте, вже зовсім скоро побачимося!

До зустрічі! З любов’ю до рідного краю старший матрос Юрій Кулибаба, м.Миколаїв

(Квітень, 2018)