З нагоди Дня Військово-Морських сил України

На початку липня своє професійне свято відзначали військовослужбовці та працівники Військово-Морських Сил Збройних Сил України. На жаль, з різних причин, військово-морська служба для наших земляків останніми роками стає явищем доволі екзотичним, адже де ж узятися вагомій кількості військових моряків, якщо від колись досить значної частини кораблів Чорноморського флоту ВМФ СРСР, що перейшли до складу ВМС України, в об’єктивно бойовому, дієздатному стані залишилися лише одиниці? Та й, говоритимемо відверто, поки що перспективи України, як потенційно потужної військово-морської держави, залишаються досить туманними. І чи зможе вона дійсно в більш-менш осяжному майбутті стати такою державою – питання, на яке навряд чи хтось дасть однозначно ствердну відповідь.

А колись, ще зо два з половиною – три десятиліття тому, побачити на вулицях Петрового чи якогось із сіл району юнака у морській формі вважалося цілком звичайною справою. Петрівчани служили буквально на усіх флотах, починаючи з Балтійського, Північного чи Тихоокеанського, і кінчаючи досить декоративною Каспійською флотилією чи цілком «домашнім» для будь-якого уродженця України Чорноморським флотом.

Одним з таких був і мешканець Петрового Петро Шемарулін, який віддав три роки свого життя морській службі, і з яким днями у нас випала нагода поспілкуватися. Під час розмови ми гортали альбом з фотокартками, в якому цій сторінці біографії Петра Вікторовича присвячено доволі значну частину. Чорно-білі фото зберігають так багато спогадів про ті дні. А легка, приємна музика дозволила якомога глибше зануритися в тему нашої розмови.

- Отже, Петре Вікторовичу, чому саме флот?

- 17 травня 1969 року я призвався до лав Радянської Армії. Можливості самому обирати місце і профіль служби ми тоді не мали, як, напевне, не особливо мають її і сьогоднішні призовники. Тож потрапив на Північний Червонопрапорний флот і, зокрема, на перший атомний підводний човен (ракетоносець) К-19. Прослужив три роки, пройшов три автономних походи. Автономне плавання полягало у тому, що ми занурювалися під воду на два місяці. Тільки випливаємо щоранку, щоб командир підводного човна зорієнтувався на місцевості з допомогою горизонтального чи вертикального перископів та прийняв радіограми. Така от служба… Не бачиш нічого: як занурилися в Баренцевому морі, то й спливли в ньому. Ми помічали, що змінюємо місце перебування тільки за температурою води за бортом. Баренцеве море, воно ніби пластами, 5 градусів тепла, а коли ішли неподалік Куби, то там вже 24 градуси. Так ми уже орієнтуємося за температурою, дивимось 15, 18, 20… Цікаво… Хочеться зазначити, що годували нас – вищий клас! У морі давали червону та чорну ікру, тараньку, шпроти, червону рибу, сухе вино, апельсини та мандарини. Їли – скільки душа забажає.

І все ж, служба була цікавою: згадую, як перший раз було страшно опускатися під воду, а потім уже звикли. Хоча, бувало нам і нудно. Ото ще магнітофон «Весна» якось розважав, радіо, часто переглядали фільми, а коли вже й вони набридали, адже кожен дивилися кілька разів, то вмикали кіноапарат з кінця, дуже тоді сміялися.

- А які у Вас були обов’язки на підводному човні?

- Ми повинні були нести вахту. На підводному човні є два реактори: правий і лівий, моїм обов’язком було обслуговувати прилади контролю за їх діяльністю. Нас у екіпажі було 138 чоловік. Кожен повинен був знати, що робити при аварії, пожежі, затопленні, потраплянні води у відсік. Але варто зазначити, що ми всі почувалися рівними, незалежно від посади чи національності, бо переплелося в екіпажі 17 народів, всі жили дружно. Ми розуміли, що помилка хоч одного коштуватиме життя усім. От, наприклад, у Баренцевому морі доводилося виходити з човна для виконання термінових регламентних робіт, а температура води за бортом 5 градусів. І хоч внутрішня частина гідрокостюма з теплої верблюжої шерсті, але у разі будь-якої позаштатної ситуації розуміли, що без зовнішньої допомоги самотужки ти не виберешся і довго в такій воді не протримаєшся. Тому на кожному з нас лежала величезна відповідальність не лише за своє життя.

- У відпустках бували?

- Так, аж тричі. Вперше – за викликом, бо бабуся захворіла, другий раз – на сорок діб, а останнього разу – взагалі на усі сімдесят. Ото приїду, привезу гостинців матері, грошей дам, бо таки нам гарно платили. Гуляти підемо з хлопцями, спершу побоювалися нас, але ми добрі, щедрі, то все проходило дуже весело.

Привернула мою увагу фотокартка, де Петро сидить за друкарською машинкою:

- А що це Ви друкуєте?

- Це я у секретаря сам собі надрукував наказ про відпустку. Кажу, дай я сам надрукую! А мене в цю мить сфотографували, о, думаю, згадка хороша буде.

- А не було бажання залишитися?

Петро задумався і з сумом в очах почав говорити.

- 24 лютого 1972 року на нашому човні сталася серйозна аварія, коли загинули 29 хлопців. У той момент я зрозумів, що життя дорожче, ніж флот.

- Як Ви святкуєте День військово-морського флоту України?

- Щороку збираємося, щоб згадати цікаві історії з армійської служби, посміятися та просто відпочити. Раніше святкували на рятувальній станції, де підіймали прапор. Зараз, на жаль, такої можливості немає, тому спершу біля річки, а потім уже шукаємо затишне місце для душевних розмов. Ось у мене є й фото, не підписаний рік, але, напевно, 2016, коли ми збиралися з хлопцями.

- А цього року теж плануєте зустріч?

- Так, звісно. Я вже почав підготовку! – радісно відповів Петро.

- Хорошого Вам святкування! Дякую за приємну та цікаву розмову!

Тож щиро вітаємо Петра Вікторовича Шемаруліна та усіх колишніх петрівських моряків! Бажаємо усім міцного здоров’я, сили духу та ще десятки разів відсвяткувати своє найпочесніше свято!

Спілкувалася Оксана Ліщенюк

На фото: Петро з донькою та онучкою; військовий білет