Любовь, как солнце, землю освещает,
Ум, как вода, живое всё питает.
И доброта, как воздуха глоток,
Да не иссякнет благодарности исток!

Стрімкою рікою спливли літа, але не покидає відчуття, що це ніби вчора доля привела мене в невеликий, злагоджений колектив Петрівської центральної ощадкаси, яким керував тоді Петро Васильович Коновалов, якому і хочу присвятити цей матеріал. Адже він - колишній фронтовик, офіцер, інвалід війни - був хорошою, мудрою людиною, тож заслуговує на те, щоб вшанувати його пам’ять у переддень Дня Перемоги у Другій світовій війні 1939 – 1941 років.

Після демобілізації колишній фронтовик працював у Петрівському рай-військкоматі, а згодом очолив районне відділення Ощадкаси, в якому працював ще і після виходу на пенсію. Довелося і мені впродовж 10 років трудитися під його керівництвом.

Колектив відділення був, як одна невелика дружна сім’я, члени якої ділили і радість, і смуток. Працювали тут майже всі самотні жіночки, які не мали вищої, а, часом, і середньої освіти. Головним бухгалтером працювала Марія Тихонівна Бурдикіна, її помічником була Ганна Йосипівна Ситник, касиром – Софія Антонівна Безталанна, а на посаду інспектора-ревізора призначили мене. Приблизно через рік отримала направлення на однорічні курси ревізорів у Львів. По за-кінченні навчання ми, разом з Марією Бурдикіною та Ганною Ситник, вступили на заочне відділення Одеського фінансово-кредитного технікуму.

Не просто було Петру Васильовичу працювати з жіночим колективом – то дитина у когось захворіє, то потрібно подбати про те, щоб комусь виорати город чи завезти вугілля. Та від цього робота відділення не страждала, кожен працівник сумлінно виконував свої обов’язки.

Комп’ютерів тоді, звичайно, не було, користувалися рахівницями, тож, складаючи, наприклад, річний звіт, впродовж кількох днів сиділи до пізньої ночі. По черзі готували собі вечерю, і ніхто не скаржився на те, що робочий день давно закінчився і працюють понаднормово без додаткової платні.

Виконувати плани по залученню коштів на вклади було нелегко. Доводилося проводити роз’яснювально-агітаційну роботу в колгоспах, радгоспах, інших установах та організаціях району. Автобусного сполучення тоді не було, тож доводилося добиратися в населені пункти попутним транспортом, іноді і на причіпах тракторів.

Поступово збільшувалися кількість вкладників і суми вкладів, тож наша центральна районна ощадкаса стала передовою, однією з кращих в області, перехідний Червоний прапор впродовж п’яти років прикрашав стіну установи. Велика заслуга в цьому була П.Коновалова, який зумів налагодити ефективну роботу. Мені доводилося не раз бувати з доповідями на нарадах в обласному управлінні Держтрудощадкас, де наше відділення завжди хвалили за високі показники, виконання планів. А плани були не тільки на залучення коштів, а й на реалізацію облігацій 3% державної позики та лотерейних білетів. Тоді я переконалася, що, як кажуть, «гроші йдуть до грошей» – тобто є люди, яким надзвичайно таланить. Був у нас один вкладник – Іван Євдокимович Щука, який працював керівником комунгоспу. Він мав багато облігацій і щоразу, як тільки проходив черговий розіграш, вигравав певні суми. Коли в газетах публікували результати розіграшу, він, навіть не звіряючись з тиражем, приходив до нас з шампанським і запитував: «Дівчата, що там мені цього разу капнуло?». І ніколи не залишався без виграшу.

Запам’ятався ще один яскравий випадок. Лотерейні білети реалізовувати було важко, люди їх купували неохоче. Одного разу, вже під кінець кварталу, залишилося багато нереалізованих білетів, і ми вирішили їх відправити в Іскрівське відділення ощадкаси. Місцевий колгосп, який мав назву «Імені ХХ з’їзду КПРС» і був одним з найпотужніших і найбагатших в районі, очолював Іван Маркович Павлюк – шанована і авторитетна людина, колишній директор районної МТС (машинно-тракторної станції). Коли Івана Марковича направили на роботу в колгосп, це було занедбане господарство, але він за сім років головування зробив його міцним і багатим. Тож, коли його - фронтовика, гвардії капітана бронетанкових військ - не стало 25 червня 1963 року, це була велика втрата для всього району.

Втім, повернемося до питання реалізації лотерейних білетів. Через деякий час контролер Іскрівського відділення зателефонувала, що вдалося реалізувати не всі білети, але серед реалізованих один білет, який вона умовила придбати якогось дідуся, виграв автомобіль «Волга». Дідусь вже мав автомобіль «Москвич», та виграна «Волга», мабуть, була не зайвою, адже у чоловіка було 4 доньки.

Був ще один цікавий випадок – один з жителів Петрового прийшов в ощадкасу з мокрим ще піджаком, який випрала його дружина. В кишені піджака був лотерейний квиток, на який припав виграш – автомобіль «Москвич». Номер білета розібрати можна було, але ж через те, що білет був дуже пошкоджений, автомобіль «поплив» з мильною водою.

Всі наші успіхи і розчарування ділив зі своїми співробітниками Петро Васильович. Міг, як рідний батько, і пожурити і розважити, без галасу і сварок владнати провини і негаразди.

Одного разу його викликали на засідання бюро райкому партії, де сварили за те, що отримали «сигнал» про нібито аморальну поведінку однієї нашої молодої співробітниці. Він після цього зібрав нас і тактовно розповів про те, що трапилося, попросивши молоду жінку поводити себе обачніше. Вона у відповідь зауважила, що професійні обов’язки виконує сумлінно, а її особисте життя не стосується нікого, крім неї самої. Вона має право зустрічатися з чоловіком, який їй подобається і в цьому нічого аморального не вбачає, адже не руйнує чиюсь сім’ю, а намагається знайти своє щастя. «Якщо ж членів бюро хвилює моя мораль, то нехай мене викликають на бюро, як члена партії. А я у них поцікавлюся – чи у кожного з них чиста совість і чи все в порядку з мораллю?» - відповіла жінка.

Петро Васильович дбав про працівників, їхній побут. Доклав, зокрема, багато зусиль, щоб Софія Антонівна Боробова отримала квартиру.

З роками життя людей ставало заможнішим, вони несли кожну зайву копієчку в ощадкасу, тож зростали обсяги вкладів, більшало роботи. В колектив влилися нові молоді працівники: Ніна Гречана (Абрамова), Любов Стрижак, Світлана Орлова, Валентина Бойко. Для всіх Петро Васильович був добрим другом і порадником, до всіх ставився, як батько. Тому відділення ощадкаси було для нас другою домівкою, наповненою теплом і затишком.

Раїса Філіпенко,
смт Петрове

На знімку: нарада трудового колективу Петрівської центральної ощадкаси.Фото початку 60-х років.