Нещодавно 90-ту річницю від дня народження відзначила наша землячка, петрівчанка Марія Петрівна Прокопець. З цієї нагоди до її господи завітали представники селищної ради, аби привітати з визначною датою. Марія Петрівна зустріла гостей привітно та гостинно, а у спільній бесіді розповіла чимало цікавого про своє життя та про своїх земляків. Тож найцікавішими з цих спогадів хочемо поділитися з нашими читачами.

«Життя прожити - не поле перейти», - так розпочала свою розповідь ювілярка, обвівши поглядом фото рідних та близьких, які, за давніми традиціями, зберігаються у рамках на стінах оселі. Для нас це були незнайомі обличчя, а для неї – усе її життя. Багато цікавого розповіла Марія Петрівна і про свою рідну тітку (дядину) – Олиту (Іулиту), відому багатьом петрівчанам, втім – не лише петрівчанам, а й далеко за межами району і навіть країни провидицю і знахарку-цілительку, що допомагала людям.

Народилася Марія Петрівна 1928-го року в Петровому. У дитячому віці пізнала на собі страшні роки голодомору. Внаслідок цього геноциду помер її батько, залишивши з хворою мамою трьох діточок. А неподалік їхньої господи п’ятеро дітей залишилися сиротами, втративши маму. Тож спільне горе об’єднало побиті життям долі, і батьки вирішили у двох піднімати вісьмох дітей. Вітчим, Педан Мелентій, мав добре господарство – корову, свині, город та був дуже добрий до людей, а найдужче любив усіх своїх діточок. Працював у колгоспі Леніна, возив на тачанці голову господарства Лактіона, а Марійка чим могла, в усьому йому допомагала. Інколи виорювала поля та левади, а якось від втоми присіла по обіді на сиру землю та й задрімала. Прокинулася від того, що ноги так сильно звело, аж не змогла підвестися. Тиждень провела на лікарняному ліжку, втім нічого не допомагало. Дуже плакала, адже було дівчині всього 15 років, і думки стали насуватися сумні. На допомогу прийшла тітка Олита. Забрала до себе додому, назбирала 18 трав, заварила в казанку відвар, тричі попарила Марійці ноги, і все минулося. Так минало її дитинство, яке поступово переходило в юність.

Не з розповідей знає вона і про страшну війну 1941 – 1945 років, яку ще й досі згадує із жахом. Спочатку німецькі війська три місяці стояли у лісі під Червонокостянтинівкою. Радянські солдати розташувалися біля Луганки. Згодом німці захопили Петрове, розселилися по людських хатах. Слід визнати, що мирне населення вони майже не кривдили, говорили, що вони такі ж самі люди, як і ми, тож і войовничим настроєм з них мало хто відзначався. Після бойових дій на лінії фронту залишалося дуже багато загиблих воїнів. Усіх молодих дівчат посилали на їх поховання: це була непосильна робота, яка потребувала надзусиль, аби викопувати вздовж лісосмуги траншеї і стягувати туди усіх загиблих. Невдовзі довелося Марійці попрацювати і на будівництві дороги на Куцовку під наглядом німецьких військових.

Ми уважно слухали розповідь ювілярки, а в голові крутилося безліч запитань, на які б іще хотілося почути відповіді.

Коли війна закінчилася, її трагічні відголоски ще довго ятрили болючі рани рідної землі. Перші трактори з’явилися і в колгоспі Леніна. Чоловічих рук після війни в господарствах гостро не вистачало, тож іще зовсім молода Марійка, пройшовши прискорені курси трактористів, виїздила на оранку ще з досвіта і аж до темної ночі. Працювали удвох з напарником, але якось його поруч не виявилося, і ніщо не віщувало біди. Як і завжди рівненько вела борозну, але раптом жахливий вибух оглушив, засліпивши очі, та підкинув сталеву машину догори. Виявилося, що переднім колесом наїхала на замасковану в землі міну. Від потужного вибуху у трактора відірвало колесо і посікло корпус осколками. Проте юна трактористка залишилася неушкодженою і ще й досі гадає, чи то міна була маленькою, чи то, як мовиться, Бог відвів. Принаймні усі, хто позбігалися до місця цієї пригоди, називали Марічку щасливицею, адже в подібних випадках, які тоді нерідко траплялися в багатьох місцях, де також, як і на Петрівщині, відбувалися запеклі кровопролитні бої, мало кому щастило відбутися самим лише переляком.

Після закінчення весняно-польових робіт Марійка вирішила поїхати до Кривого Рогу, пошукати роботу там, адже в місті розраховувалися з робітниками «живими» грошима, тоді як в колгоспі іще досі писали трудодні. Землячка і подружка - Маша Копійка, з якою Марія Петрівна, до речі, товаришує і досі – влаштувала її на роботу у кар’єр бити каміння молотом, але , звичайно, ця робота виявилася занадто важкою для дівочих рук. Згодом вона перейшла до брата у шахту «Комсомолка», тож працювати довелося на тридцятип’ятиметровій глибині. Було моторошно, навіть волосся ставало дибки щоразу, коли спускалися у клітях у холодні надра землі. З цього періоду на усе життя запам’ятала жалісливу, невідомо ким вигадану пісню, яку на шахті під час тривалих хвилин відпочинку співали шахтарі:

Колосилась в поле рожь густая,
Шевелились усики овса.
Где-то за деревнею, далеко,
Девичьи звенели голоса.

Не хватило Коле керосина,
Он поехал в город по бензин,
Не успел он с горочки спуститься,
Немцы оказались перед ним.

Керосин в руках они держали.
Колю-тракториста подожгли,
Запылало тело молодое,
А потом документы сожгли.

А его все ждет и не дождется
Девушка из дальнего села.
Полоса несжатая осталась.
Тракториста-Колю все ждала.

Колосилась в поле рожь густая,
Шевелились усики овса.
Где-то за деревнею далеко,
Девичьи звенели голоса.

П’ять років заробітчанства на Криворіжжі пролетіли, мов один день. Повертаючись до рідної домівки, накупила усім гостинців: кому взуття, кому якусь одежину, а кому просто смаколиків. Влаштувалася працювати на цегельний завод, а невдовзі різноробочою на будівництві – у той час саме будували в центрі Петрового двоповерховий «Універмаг». Згодом вийшла заміж. На зароблені у місті гроші разом з чоловіком побудували своїми руками власне житло. Народили трьох діточок. Але щасливого подружнього життя не вийшло, хоча начебто й сім’я була дружною, і взаємної любові та поваги не бракувало. Та прикра трагедія обірвала сімейну ідилію через п’ять років після весілля: поїхав якось чоловік у Жовті Води провідати маленького синочка, що лежав там в лікарні. На зворотному шляху купив квиток на автобус, але трапилася нагода поїхати раніше попутною вантажівкою, яка перевозила залізобетонні плити. Хіба міг тоді подумати, що цей поспіх буде вартий життя? Але сталося саме так: дорогою погано закріплені плити посунулися і придавили чоловіка на смерть. Решті попутників пощастило залишитися живими, хоча й зазнали усі тяжких травм.

20 років свого життя Марія Петрівна пропрацювала в райцентрівському готелі «Інгулець»(в тій будівлі зараз знаходиться перебудований магазин «Центральний»). Як говорить сама ювілярка: «Можна сказати – там я відпочила за все своє життя».

Після виходу на пенсію ще трохи потрудилася прибиральницею на Петрівському руднику, потім у шкільному спортзалі, куди перейшла, відгукнувшись на пропозицію учителя фізкультури Григорія Макаровича Дяченка.

Найбільшим горем для Марії Петрівни стала втрата дітей. Не загоюються й досі ці болючі душевні рани матері, та й не загояться вже довіку.

Зараз Марія Петрівна сама порається на городі, взимку відкидає сніг від хати та прокидає доріжки. Сусіди Тетяна та Володимир Чаплиги допомагають, чим можуть. Онук старшого сина проживає у Києві, і хоч не так часто, як хотілося б, але приїздить до неї, також провідують з Києва і дівчатка - онучки тітки Олити.

Насамкінець, деякі спогади ювілярки про свою знамениту тітку:

- Якось онук запросив мене до себе у столицю. Пішла до дядини, спитати її поради – їхати мені чи ні? Я ж уже далеко не молода, дорога далека, чи витримаю я цю подорож? На це тітка відповіла: «Іди додому, я прийду і все розкажу». Дома не встигла я й прилягти, аби трохи відпочити, аж тут у двері стукає тітка та й говорить: «Їдь і ні про що не думай, усе буде добре». Хоч повірите, хоч ні, але дорога справді виявилася легкою, була як один день і так добре в столиці я почувалася , наче мені 17 років.

А ще пам’ятаю, як до дядини приїхав на мотоциклі один чоловік і дуже просив допомоги, бо нещодавно згубив зв’язку дуже важливих ключів. Вона підказала де шукати, і порадила поспішити, адже на тому місці вже збирається нова компанія. Він так швидко поїхав на тому мотоциклі, і що ви думаєте - встиг. Повернувся віддячити, але дядина сказала, що нічого не візьме, адже найбільшою вдячністю вважала повагу до себе. Допомагала усім, хто цього потребував, знала усе, хто що робить, завжди знала, чим допомогти.

Цікава історія приключилася з тіткою, коли радянська влада засудила її до ув’язнення. Її мали вивезти до залізничної станції та відправити аж до Казахстану. Було це пізньої осені. Ночі уже були холодні. Тітку Олиту кіньми везуть за межі району, доїжджають до таблички з топонімічним знаком, що вказує межі Петрівського району, а там коні далі не йдуть, стають дибки. Повернулися. Наступного дня – те саме. Коні вже й яму у шляху вибили на тому місці, де зупинялися. Питають її, чи це можливо взагалі її звідси вивезти, на що вона відповіла: «Можливо, але нехай приїде за мною Акакій Антонечко, який живе у сьомому десятку, своїми кіньми, зробите як я вам скажу: взуйте, одягніть, нагодуйте, і тоді поїдемо». Усе зробили, що вона просила, рушили коні і знову біля знаку зупинилися. Зібралося вже дуже багато людей провести Олиту в далеку путь. Та коні, трохи погарцювавши, хвилин через 10 таки рушили. Навіть перебуваючи в ув’язненні, Олита не мала ніяких перешкод, вона дивним чином вільно виходила і заходила до в’язниці, причому як вона це робила – й до сьогодні для усіх залишається нерозгаданою таємницею. У довколишніх степах вона збирала трави та коріння, якими лікувала хворих в’язнів.

У своєму житті тітка Олита тричі поринала у тривалий сон, спала на печі по 9 діб. Певне, це було необхідно, аби поновити її дивовижну енергетику. Своєму онукові, коли йому виповнилося 12 років, розповіла усю його майбутню долю. У Олити було 4 дітей - 3 доньки й син, із онуків зараз залишилося дві онучки.

Уже багато років її тіло перебуває в землі, але до її могили все ідуть та їдуть люди. І не просто ідуть, а зцілюються, отримують відповіді на свої наболілі питання, приїжджають цілими автобусами.

Діти їй після поховання поставили пам’ятник, так вона дала знати, щоб замінили його на дубовий хрест, тому що важко тримати.

Сама була свідком, як до могили приходила жінка, у якої ноги були темно-синього кольору, вона ледь рухалася. Але після трьох відвідин усе минулося, вона вилікувалася.

Після її смерті минуло багато років, та чудодійна, невидима нам сила її духу допомагає людям і у наші часи. Навіть дубовий хрест, встановлений на її могилі, має велику цілющу силу. Похована тітка Олита на цвинтарі у п’ятому десятку.

Ось такі цікаві життєві історії ми почули під час відвідин нашої ювілярки, тож побажаємо Марії Петрівні міцного здоров’я, довгих років життя і поваги від односельців.

Спілкувалася Олена Приходкова.