З давніх-давен наші предки втілювали свої вірування, сприйняття оточуючого світу і менталітет у вишитих на одязі, рушниках, інших предметах з тканини візерунках. Носили повсякденні та святкові вишиті сорочки. У кожному регіоні країни жила певна етнічна група, яка мала притаманні своїй місцевості візерунки та традиції.
Історія вишивки на території сучасної Україні бере початок ще до нашої ери. Про неї згадував Геродот та чимало мандрівників. Люди протягом століть створювали та удосконалювали різні техніки вишивання. Кожен орнамент на сорочці був не просто так, а мав особливе місце, значення та магію, оскільки українці вірили, що той чи інший візерунок несе певну захисну силу від біди та нечистої сили. За вишиванкою можна було визначити статус та походження власника.
Техніка вишивання передається з покоління у покоління, удосконалюється та осучаснюється. І зараз вишиванки ожили серед українців з новою хвилею.
Є залюблені в цю традиційну для українців справу, що завжди перебувала десь у вимірі між ремеслом і творчістю, і серед наших талановитих землячок. Зокрема, своєю майстерністю залюбки ділиться мешканка Червонокостянтинівки, майстриня-вишивальниця Галина Іванівна Білець.
Навколо її хати з ранньої весни до пізньої осені буяють квіти – айстри і чорнобривці, горді паничі і настурція, мальви і жоржини. Господиня усієї цієї краси – сільська трудівниця, любляча матуся трьох діток і бабуся восьми онучат, хранителька безлічі народних пісень: колядок, щедрівок, гаївок, у яких співається про рушники, вишиті сорочки, хустинки. У словах цих пісень – безмежна любов дітей до матері, а дівчини – до парубка. Недаремно життя людини від народження пов’язане із вишитим рушником, який дарують на щастя, на долю.
Народилася Галина Іванівна у 1960 році в Любишівському районі, що на Волині. Тут розквітнув її непересічний талант вишивальниці. Зайдеш до світлиці – і таке враження, ніби усе те чарівне квіткове диво на городі переніс хтось до її оселі. Милують око рушники. Ними прибрані ікони, родинні портрети, на ліжках виставили свої гострі ріжки легкі чепурні подушки, вишиті такими візерунками, що погляд не відірвати. Сміються диво-квіти, щебечуть пташки, наче запрошують: «Прихиліться ближче, дослухайтесь». І справді, кожна квіточка і кожний листочок ніби випромінюють теплоту, щедрість душі й серця Галини Іванівни, її любов до Бога, до людей, до світу.
Вишивати почала у четвертому класі, коли помер тато. Мамі з трьома дітками стало дуже тяжко, і вона почала учити діточок азам цього мистецтва. Перші роботи були на мішках. Не зважаючи на те, що Галина Іванівна інвалід дитинства, (у неї паралізована ліва рука, тож робить усе правою), жінка досі любить вишивати і намагається у свої роботи вкладати душу. Вишиває ,переважно, взимку, а влітку розпродує свої досконалі роботи.
До Червонокостянтинівки переїхала у 1977 році. Працювала у сільській раді техпрацівницею, за станом здоров’я довелося розрахуватися. Зараз бореться з онкологічним захворюванням і, як ніколи, потребує допомоги.
Раніше, коли провідувала маму, матеріали для вишивання купувала на батьківщині, а зараз купує у Кривому Розі, де мешкає донечка.
Галина Іванівна бере активну участь у громадському житті, надає свої вишиванки для участі у виставках робіт народних умільців під час свят та масових заходів районного та обласного рівнів. У минулому році її роботи були представлені на виставці народних умільців на Всеукраїнському фестивалі вокально-хорового мистецтва «Калиновий спів», за що майстриня була нагороджена почесною грамотою.
Ідеї для своєї творчості бере з природи, крім того використовує орієнтирні схеми з газет, журналів, інтеренету. І оживають на полотні візерунки, всіма кольорами райдуги сяють квіти, співають пташки, сміється сонце. На жаль, зараз не вистачає коштів аби виписати нові журнали, бо багато грошей іде на лікування. Тому дуже вдячна за допомогу голові облдерж-адміністрації Сергію Кузьменку.
Роздивляємось вишивки. Беремо до рук, погладжуємо полотно. Давніші рушники уже вицвіли від часу, та саме тому вони видавались ще ціннішими. Від них віє роками юності, зрілості майстра, в кожному з них – спогад про щось особисте, сокровенне, пережите. Галина Іванівна показує свої скарби з такою любов’ю і гордістю, що стає об’єктивно зрозумілим: так, дійсно, це її життя, її духовне багатство, якому й ціну важко скласти.
Ми враз загорілись бажанням теж спробувати вишивати. І хрестиком, і гладдю вчилися творити диво на полотні. Майстриня терпляче показувала, розповідала все до дрібниць.
Так, це насправді нелегко. Треба мати велике терпіння, відчувати гармонію ко-льорів, а головне – бажання творити.
Майстрині-вишивальниці – люди творчі, серця їх сповненні добром, любов’ю, щедрістю. По-іншому бути не може. Холодне серце не здатне до творчості, йому просто не дано дарувати радість іншим.
Дуже хотілося б Галині Іванівні, щоб серед молодих також були шанувальники такого традиційного українського мистецтва. Адже нас, українців, у світі впізнають саме за тим, у яких вишиванках наші хлопці і дівчата одягнені, яких пісень співають, як запально танцюють. Але, на жаль, серед сучасних дівчат і молодиць вже мало хто пробує творити диво-вишиванку. Дуже хочеться, щоб та «ниточка легко клалась», щоб не переривалась віковічна традиція, а примножувалась, збагачувалась. Адже вишиванка – це український родинний оберіг, це ниточка, що єднає покоління, не дає загубитись, поламатись дереву роду. До речі, у селі є сім’ї, де зберігаються сорочки, спідниці, фартухи, хустки, у які одягались ще прабабусі понад століття тому. Такий одяг – це безцінна спадщина, від якої доноситься дух сивої столітньої давнини.
Часто вишивальниці використовують у своїй творчості релігійні мотиви. Тож молитвами Галина Іванівна просить у Бога здоров’я для себе, своїх рідних, всіх людей, благає про мир в Україні, про злагоду і спокій.
Дорога наша Галино Іванівно! Многих Вам літ, душевного спокою, здоров’я і ще раз здоров’я. Велика подяка Вам за ті скарби, що творите своїми золотими руками. Хай вони не знають втоми, а ваша доля стелиться барвистими рушниками.
Олена Приходкова.
На знімку: Г. Білець за роботою; роботи майстрині.
