Бувальщина

З любові починається душа,
Колискова тиха пісня над полями,
Рідна мова і стежина в споришах,
Батьківщина і Господній Храм.

Зорепадом пролетіли літа, але батьківська оселя навіває теплі спогади про дитинство та молодість.

У той давно минулий час зими були суворі, сніжні, а хуртовини так завивали ночами, що і не заснеш. Не було тоді телевізорів, комп’ютерів, Інтернету, мобільних телефонів, тому діти і молодь, та й молоді одружені пари вигадували собі розваги. Особливо взимку, коли ночі довгі.

Біля батьківської хати , через дорогу, був крутий спуск у балку, який майже завжди кишів дітворою з санчатами. Пам’ятаю, як одна дівчинка винесла свою маленьку сестричку, загорнуту в якесь простирадло, посадила поперед себе на санчата і в сніжному вихорі вони помчали з кручі. Допоки санчата зупинилися, з дівчинки вітром зірвало те простирадло, вона залишилася в одному платтячку. А тут і мама з лозиною прибігла слідом за санчатами, добре, що вчасно, маля не встигло замерзнути і застудитися. Притисла дівчинку до себе, загорнула в кожух… А вже по тому - ох і дісталося ж на горіхи тій затійниці, яка вирішила з вітерцем покатати сестричку!

Аналогічних подій траплялося безліч. Хтось зі сльозами на очах йшов додому, бо невдало керував санчатами, перевернувся і набив лоба, а хтось з червоними щічками радісно розповідав мамі, скільки разів спустився з кручі, а тепер прийшов додому, бо дуже захотів їсти.

Та не лише дітворі та підліткам приносила круча радість, а й молодим людям, які вже вийшли з дитячого віку, навіть одруженим. Особливо в місячні ночі та у вихідні. Допізна було чути там гамір і сміх спритних, енергійних молодих людей, яким не страшні були мороз, хуртовина і круті схили. Вони з нетерпінням чекали кінця робочого дня, щоб, попоравшись по господарству, йти до друзів і розважатися, як діти.

Були й у нас великі санки, змайстровані батьком, такі, що хоч коня запрягай, на які могли сісти троє, чи й четверо. В нашій компанії були всі одружені пари, дехто мав вже і діток, яких залишали бабусям, аби повтішатися зимовими розвагами. Якось прийшла із запізненням одна пара, обоє не в гуморі, бо чоловік не хотів, щоб молода дружина сідала на санки, адже вона була вагітною вже другою дитиною. Та їхній кум, здогадавшись, що їй дуже хочеться покататися, таки ж умовив кума, щоб дав дозвіл. «Я її звезу обережно, все буде добре», - обіцяв, та насправді санки полетіли з кручі зі швидкістю космічного корабля. Добре, що не чув тих «ласкавих» висловів на свою адресу, які полетіли йому вслід від переляканого кума. Втім, все минулося добре, веселі і задоволені піднімалися «каскадери» нагору, кум тягнув важкі санки, підтримуючи куму під руку.

А одного разу з’явився серед нас новий юнак, ще не одружений – молодий слідчий прокуратури Олексій, який влаштувався на квартиру до нашого сусіда. У господаря була вродлива донька Оленка, яка після невдалого шлюбу повернулася жити до батьків. Вона і привела Олексія в нашу компанію. Новачка з Оленкою першими пустили з’їхати з кручі, щоб випробували нову трасу. За санками тільки курява здійнялася, а потім ще довго чекали їхнього повернення. Виявилося, що Олексій не впорався з керуванням і глибоко врізався у величезну кучугуру снігу, яка їх поховала під собою. Довелося бігти за лопатами і відкопувати «першопроходців», хоча вони і почувалися під снігом досить затишно, сидячи там в обнімку. А на честь визволення зі снігового полону ще й поцілувалися. З цього приводу було багато сміху і жартів, та Олексію було не до цього, бо Оленчин батько дав йому свої валянки для катання, а вони виявилися малуватими, тож він дуже розтер ноги. Тож ватага вирішила, що Олексій буде тільки їздити, бо ходити боляче. Тому він, їдучи вниз, керував санками, аби набиратися досвіду, вгору ж їхав, як пасажир, а всі гуртом тягли санки з ним.

Час минав швидко, втомлені після гуляння ми йшли до хати, де мама обов’язково залишала варену «в мундирах» картоплю, загорнуту в рушник, щоб не захолола, і квашену капусту з діжки, приправлену пахучою олією. Цей чудовий смак навряд уже чи можна забути.

На тій кручі і зародилося у Олексія перше палке кохання, яке не згасало впродовж усього життя. Він почав пильніше приглядатися до Оленки, відчуваючи потяг до вродливої, сміливої і доброї дівчини. Вона ж, налякана пережитою зрадою і зневаженим почуттям, боялася знову помилитися. Коли Олексій зізнався їй в коханні, не відразу повірила, бо душа її ще була скута кригою. Хоча, чесно кажучи, надія на справжнє кохання і жевріла, бо ж кожна дівчина мріє про це. Про таку надію і ці поетичні рядки:

Дай напитись кожному, хто просить,
Хто вуста і душу обпалив.
Вірю в доброту, як вірю в роси
На покосах смаглочолих нив.

З самого початку Олексій сподобався батькам Оленки, між ними склалися прості довірливі стосунки, поступово став своїм, а не чужим постояльцем. Мав дужі роботящі руки, вмів вправно орудувати лопатою чи косою, заготовляючи сіно на зиму корові. Тож і Олена зуміла розгледіти за його вродою щиру і добру душу та відповісти на кохання, про що жодного разу не пошкодувала.

Вони цінували і кохали одне одного, народили синочка й доньку, а тепер вже носять і почесні звання не тільки дідуся і бабусі, а й прадідуся і прабабусі.

Олексій, як здібний юрист, пішов вгору кар’єрними щаблями, не затримався в Петровому. Був прокурором нашої області, пізніше – головним прокурором в одній з інших областей України. Поруч завжди кохана дружина, гідна берегиня сімейного вогнища. Крім того, що є взірцем незгасимої любові, поваги, вірності, вона ще й авторитетний спеціаліст в галузі акушерства і гінекології.

Олексій завжди згадує ту кручу, де зародилося їхнє кохання. Недаремно ж кажуть, що там, де є любов, там є життя.

Плин часу не зупинити, все змінюється. Давно спорож-ніла та круча нашої молодості, бо ж нинішній молоді не до таких розваг, у них інші захоплення. До їхніх послуг передові інформаційні технології – Інтернет і різноманітні смартфони-айфони…

Ми ж давно посивіли, постаріли, тільки спогади тішать душу. В тому числі про нашу кручу.

Старость нам тепер подруга,
Без неё мы никуда.
Замела все тропки вьюга-
Ни следочка, ни следа…

Раїса Філіпенко, смт Петрове.