Коли добрий товариш нашої газети, а окрім того – відомий петрівський поет Григорій Ліщенюк нам за-пропонував: «А давайте поїдемо, подивимося на вовків», - якось зразу й не збагнули до ладу, про що йдеться. Так, про те, що популяція сіроманців в Україні зростає, ми знаємо з новинних телевізійних випусків. Зокрема й про те, що в деяких областях (здається, на Житомирщині) уже зафіксовані випадки, коли голодні звірі в пошуках наживи заходять у села. Але щоб отак от: «Давайте… подивимося»… Вовк – це все ж не горобець, якого можна побачити, вийшовши у двір: хижак дуже чутливий і обережний, навіть серед мисливців, які чимало часу проводять, блукаючи степами в пошуках здобичі, далеко не кожен бачив цього звіра на полях Петрівщини. І тим більш дивовижною здалася оповідь Ліщенюка, коли він розповів, що вовки живуть в приватному домоволодінні одного з жителів району, а саме – мешканця Червонокостянтинівки Михайла Івановича Сенюка. Розуміючи, що ця обставина може стати досить цікавим сюжетом для газетної статті, запитав лише у Ліщенюка: «А як до нашого візиту поставиться господар, адже вовків, напевне, може тримати хіба що такий само суворий, неговіркий та нелюдимий чоловік?» - на що Григорій Васильович, посміхнувшись, відповів: «Досить помилковий стереотип, - і додав, - зрештою, сам побачиш, коли приїдемо, тоді й робитимеш висновки».

І справді, господар вовків виявився людиною приємною, приязною і доброзичливою, а ще – по-простому, по-селянськи мудрою, зі своєю власною життєвою філософією, яка, фактично, уособлює життєву мудрість і поміркованість усього нашого народу, його споконвічне прагнення облаштувати щасливе життя у власній країні, яке, на жаль, вже століттями ускладнюється як зовнішніми, так і, говоритимемо відверто, - власними, внутрішніми чинниками. Втім, про це згодом.

Взагалі-то, на Петрівщині уродженець мальовничого карпатського краю Михайло Сенюк опинився, можна сказати, волею випадку. Ще з радянських часів, коли в країні, здавалося, проблем з працевлаштуванням не існувало, якраз Прикарпаття і відчувало певні труднощі з тим, аби забезпечити роботою і заробітком усіх своїх громадян. Заробляти ж тим, щоб випилювати і вивозити за кордон правічні карпатські ліси – тоді ще, слава Богу, ніхто не додумався. Та й держава наша колишня, яким би різним сьогодні не було до неї ставлення, такого не допускала. Тож чимало заробітчан, переважно – сезонних, приїздили у наші краї і виконували найважчу сільськогосподарську роботу. Працювали, слід віддати належне, - добре, якісно і швидко. Наші місцеві працівники нерідко дивувалися витривалості «западенців», мовляв: «…двожильні вони якісь чи що?». Бралися заробітчани за будь-яку роботу: чи то обробка просапних культур, чи то скиртування, чи будівництво потрібних сільськогосподарських об’єктів – усе в них виходило до ладу, до того ж у досить стислі строки. Тому керівники сільгосппідприємств, на той час – колгоспів та радгоспів – охоче укладали з ними трудові угоди, розуміючи, що від такої співпраці господарство буде у виграші. Роз-плачувалися з заробітчанами не лише грошима, але й натурпродуктами – зерном, олією, які вони залюбки везли додому, в свої ма-льовничі, але досить бідні на подібну продукцію краї. Ще кілька років трудові «десанти» з Західної України приїздили на заробітки й після розвалу Радянського Союзу, коли економіка країни ще не зазнала докорінних змін, тож основні економічні механізми певний час також залишалися незмінними.

Отож, далекого вже 1993 року, покинувши своє чарівне карпатське село, що знаходиться неподалік славетного курортного містечка Яремче, дев’ятнадцятирічний Михайло вирушив у свою першу заробітчанську подорож – у складі бригади з кількох односельців та мешканців довколишніх сіл подалися на Кіровоградщину, до далекої Червонокостянтинівки, аби збудувати там олійницю. Звісно, він тоді й гадки не мав, що Червонокостянтинівка стане для нього рідним селом, другою маленькою Батьківщиною. А спричинила до такої різкої зміни в долі Михайла молода вродливиця Валентина, що саме працювала вагаркою в колгоспі, в якому й розпочала будівництво Михайлова бригада. Уже перша зустріч позначилася взаємною симпатією, далі – більше, а за рік молодята й побралися. В колгоспі «рукастому» й працьовитому Михайлу робота знайшлася – його оформили слюсарем на молочнотоварну ферму. Але оскільки хлопець був вдатним до будь-якої роботи, то його нерідко використовували й на інших об’єк-тах, скрізь, де були потрібні умілі й майстерні робочі руки. Практично, одразу ж після весілля молодята вирішили будувати власний дім, і хоч над колгоспами, у їх звичному багатолітньому значенні, вже й нависла загроза на той час ще нікому не зрозумілих «реформаторських» змін, однак подружжю пощастило встигнути скористатися раніше доволі поширеною практикою, коли господарства допомагали своїм працівникам-забудовникам будматеріалами, технікою, в разі потреби – робочими руками. Аби необхідність будуватися виникла в наші дні, зізнається Михайло, то вже навряд чи вдалося б повторити увесь цей процес. За нинішньої дорожнечі на усі товари, пов’язані з будівництвом, таку розкіш, як новий власний дім, уже мало хто може собі дозволити. А тоді ще майбутнє вважалося прекрасним, життя в Україні, яка не так давно здобула свою державну незалежність, - щасливим і облаштованим…

Майже усі роботи по бу-дівництву і упорядкуванню власної оселі Михайло і Валентина узяли на свої плечі, зовнішню допомогу залучали тільки в тих випадках, коли якийсь вид робіт об’єктивно удвох неможливо було виконати. І хоч задуманий обсяг робіт після перших трудових днів почав здаватися просто нездійсненним, однак поступово таки в кінці вулиці з’явився добротний новий будинок у два поверхи, який став однією з помітних окрас села. Прибудинкова територія поступово поповнилась іншими потрібними в господарстві спорудами – сараєм, погребом, майстернею і навіть мальовничою альтанкою для відпочинку. Очевидно, дався взнаки менталітет прикарпатського газди, адже в тих краях, традиційно, при бу-дівництві житла чимало уваги приділяють не лише зручності й комфорту, а й зовнішній привабливості оселі.

Словом, уже незабаром родина Сенюків стала жити не гірше інших односельців, а в багатьох випадках, можливо, й краще. Народили й виховують трьох діточок: сина Дениса і доньок - Діану та Софію. Михайло має чимало різних захоплень, зокрема вільний час любить приділяти різьбі по дереву, виготовленню усіляких, необхідних в господарстві побутових дрібничок. А ще одним з таких захоплень стало мисливство. Доки був молодшим, зізнається, азарт мисливця часом змушував у пошуках здобичі проходити степами по кілька десятків кілометрів. Але з роками погляд на полювання дещо змінився: «Якось замислився над тим: хто я такий, чому маю право відбирати життя у живої істоти, Божого створіння? Невже моя родина голодує, що я маю йти і полювати на якусь здобич? - запитав сам себе». Тож поступово, попри невиліковний мисливський азарт, такі рейди стали усе рідшими й рідшими. Більше того, хоч звичка бродити степами й залишилася, але інколи вже навіть не бере з собою рушниці. Вистачає вражень і від того, щоб просто помилуватися краєвидами неозорих степів Петрівщини, вдалині від людської метушні надихатися чистим степовим повітрям, замислитися над споконвічними філософськими аспектами земного буття, та й просто побути наодинці самому з собою, що інколи ні для кого з нас не буває зайвим. А ще, можливо, до такої зміни власних світоглядних позицій, зокрема – в поглядах на мисливство, спонукала подія, що відбулася уже майже два роки тому. Якось, у травні 2016 року, впоравшись з домашніми справами, Михайло звично накинув на плече ремінь рушниці й подався побродити степами. Заглиблений у власні думки, якось і не зчувся, коли опинився в Графитівській балці, біля добре відомої багатьом петрівчанам Графитівської кринички – природного джерела чистої і надзвичайно смачної води. Втамувавши спрагу її цілющою прохолодою, скрушно відзначив подумки, що з тих пір, як припинив існування місцевий колгосп, колись завжди чисте й упорядковане джерельце тепер заросло з усіх сторін, а за кілька метрів від виходу струменя води на поверхню відчутно замулилося. І все ж прохолодний фонтанчик, немов не втрачаючи надії, що люди колись таки повернуться йому на допомогу, продовжуває наполегливо пробиватися з-під навислого схилу балки. Пройшовши ще кілька десятків метрів, Михайло присів на кілька хвилин перепочити. Раптом у зарослях тернику, що густою стіною обрамляв схил з південної сторони, почув якесь шарудіння та щось схоже чи то на скавуління, чи на попискування. Піднявшись, підійшов ближче, розгорнув кущі руками і від несподіванки завмер на місці: під його ногами ворушилися два маленькі сірі клубочки, «Цуценята чи що?» - спочатку промайнула думка. Але, придивившись уважніше, раптом збагнув: «Та це ж вовченята!» Першою ж думкою був намір швиденько покинути це місце і йти десь подалі, адже якщо вовчиця раптом повернеться, то обов’язково кинеться захищати своїх малюків. І вже навіть зробив було кілька кроків назад. Але потім, опираючись на власний мисливський досвід, зрозумів, що якби вовчиця була живою, вона просто не підпустила б людину до своїх дітей: ці звірі надзвичайно обережні й чутливі. Тож, якби вона навіть і подалася б десь за здобиччю, то ніколи не відійшла б від вовченят на таку відстань, аби не знати і не відчувати, що з ними. Певне, вовчиця стала жертвою когось із колег-мисливців. Повернувшись знову до терника та розгорнувши кущі, придивився уважніше і помітив візуальні підтвердження власних здогадок: вовченята були надзвичайно худі, знесилені, фактично, ледь живі. Стало зрозумілим, що мами біля них не було вже кілька днів. До того ж, мордочки обох були вражені якимись лишаями, звірята мали досить жалюгідний і нещасний вигляд. Недовго думаючи, Михайло поклав обох за пазуху, розвернувся й попрямував додому.

Ледь переступивши поріг власної оселі, поклав малюків на підлогу, попросивши дружину якимось чином спробувати напоїти їх молоком, а сам тим часом подався до відомих в селі (та й не лише в селі) фермерів – Григорія Черевка та Сергія Добряка, адже обидва вони за фахом хороші спе-ціалісти в галузі зоотехнії та ветеринарії. Хлопці не відмовили – прийшли й надали усю необхідну ветеринарну допомогу, але, разом з тим, висловили сумнів у тому, що малюки виживуть – надто вже знесилені й ослаблені різними хворобами вони були. Проте, всупереч побоюванням, охоплені увагою і ласкою, звірята поступово вичухалися, а вже невдовзі стали домашніми улюбленцями, мало відрізняючись своєю поведінкою від звичайнісіньких цуценят: були так само грайливими, непосидючими і шкодливими. Як виявилося, в парі були хлопчик і дівчинка. Тож і імена їм дали відповідні: хлопчик – Вольф (що, власне, й означає «вовк» німецькою), а дівчинку назвали Майя, адже знайдені вони були у травні. Поки вовченята були зовсім маленькі – жили з господарями в будинку, хоч інколи й змушували своєю бешкетливою поведінкою суворо на них гримати. Адже час від часу доводилося прибирати то пошматовані газети, а то й роздерту подушку. Але коли підросли, постало питання будівництва надійного вольєра: усе ж звірі є звірі, і хоч з господарями у них ніжні стосунки, але мало що може трапитися, коли до оселі завітає хтось сторонній. Тож і тут Михайлові Івановичу стали в нагоді його умілі руки: споруджений вольєр є й міцним та надійним, а, крім того – у звірів є вдосталь місця, щоб побігати, і є де сховатися від негоди. Доки ми спостерігали за тим, як Михайло Іванович спілкувався зі своїми улюбленцями з вікна поруч розташованої майстерні - і Вольф, і Майя мало чим нагадували хижих звірів: піднімаючись на задні лапи намагалися обніматися з господарем, кладучи передні на плечі, просто з рота у нього акуратно брали печиво, дозволяли брати їх на руки чи жартома перекидати, начебто борюкаючись. Але як тільки ми вийшли з укриття, аби, підійшовши поближче, спробувати їх сфотографувати, інстинкт хижаків відразу дав про себе знати: обоє зразу заховалися в укриття, незважаючи навіть на намагання господаря покликати їх, запевняючи, що жодної небезпеки немає. Зрештою, Вольф таки піддався на умовляння й вийшов до нього, але «позувати» перед об’єктивом фотоапарата відмовився категорично, усім своїм виглядом даючи зрозуміти чужакам, що їм зовсім не раді. Так само повела себе й Майя, яка теж невдовзі вийшла назовні, але ні на мить не зупинилися, нервово сновигаючи з одного кутка вольєра до іншого. Тож як найбільш вдалу фотоілюстрацію до цієї розповіді, очевидно, доведеться узяти скріншот з відеоролика, розміщеного на Ютубі, під назвою «Мої вовченята». Там син господарів Денис, зайшовши до вольєра, бавиться зі своїми вихованцями в той час, коли тато знімає увесь цей процес на відео. До речі, усі читачі районки, хто має доступ до Інтернету (а таких уже, як відомо, чимало), також його можуть переглянути як відеосупровід до цієї статті.

Для нас же поїздка в Червонокостянтинівку запам’ятається не тільки незвичайними вихованцями звичайної червонокостянтинівської сім’ї. Очевидно, надовго збережуться у пам’яті і розмірковування цих простих людей, типової української родини, про нинішнє своє життя-буття, про майбутнє нашої країни, яке для них зараз, як, втім, і для бага-тьох з нас, вбачається доволі примарним і непевним. «Боляче було дивитися, як нищиться і знекровлюється наша країна, як деградує і занепадає село, - зізнається Михайло. – Саме тому ми й підтримали Революцію Гідності, саме тому й повірили, що в країні, нарешті, щось таки почне змінюватися… Але, скажу відверто, не таких змін ми чекали. Не перетасування якихось конкретних персоналій на владних щабелях, не заміни одних облич на інші. Була надія, що дійсно втілюватимуться в життя гасла, які проголошувалися на майдані, ідеали, за які віддала свої життя Небесна Сотня: демократія, солідарність, рішуче знищення корупції, а не намагання вдавати якусь безкінечну боротьбу з нею, розвиток власної країни, створення засад справді правової, справедливої держави… На жаль, з кожним днем зміцнюється відчуття, що Революція Гідності зазнає поразки, що контрреволюція тихою сапою поступово повертає усе на ті ж висхідні позиції, які були у 2013 році. Єдина відмінність: якщо тоді наші заробітчани, здебільшого, вирушали до Росії, аби піднімати економіку цієї держави, то тепер вони так само активно розвивають Польщу, Словаччину, Чехію. А коли ж почнемо, нарешті, відбудовувати власну країну, коли ж у ній також можна буде нормально жити, розвиватися, з упевненістю дивитися в майбутнє? Гаразд, я за своє майбутнє не особливо переживаю: руки, голова є – якось проживемо. А що буде з нашими дітьми, яке майбутнє чекає на них, в якій країні вони житимуть?».

На жаль, ми не знайшли, що втішного відповісти Михайлові Івановичу, хоча й хотілося б вірити, що все буде не так песимістично, як це відчувається в його розмірковуваннях. Тож такий підсумок дещо додав гіркоти в нашу загалом цікаву подорож. Та, гадаємо, про це ще випаде нагода детальніше поговорити.

Володимир Кіфенко.

На знімках: Михайло і Валентина Сенюки – звичайнісіньке сільське подружжя, яке намагається творити щасливе життя своєї родини, незважаючи на не найсприятливіші часи для українського села; син господарів Денис уже знає, що дружба з вовками іноді буває щирішою, ніж дружба між людьми; чимало колишніх мисливських трофеїв Михайла в його умілих руках стали справжніми музейними експонатами.