15 лютого - День вшанування учасників бойових дій на території інших держав

З давніх-давен український народ підтримує священну традицію – вкарбувати у свідомість прийдешніх поколінь пам’ять про бойові подвиги кращих синів і дочок, які сповна виконали свій військовий обов’язок.

У лютому українці відзначають День вшанування учасників бойових дій на території інших держав.

Напередодні пам’ятної дати випала нагода поспілкуватися з Віктором Козицьким - мешканцем Червонокостянтинівки, який у 1970 році виконував миротворчу місію у далекому Єгипті.

В історії цю війну названо «Війною на виснаження». Це було протистояння малої інтенсивності між Єгиптом і Ізраїлем в 1967-1970 роках. Війна на виснаження, розпочата Єгиптом з метою повернення Синайського півострова, захопленого Ізраїлем в ході Шестиденної війни в 1967 році. Зазвичай, вважається, що війна почалася в березні 1969 року, але, фактично, перші бойові зіткнення відбулися вже через місяць після поразки Єгипту в Шестиденній війні. Велася вона, в основному, за допомогою артилерії з боку Єгипту й авіації з боку Ізраїлю.

Як згадує Віктор Андрі-йович, до Єгипту він потрапив у липні 1970року. Їх, молодих солдат, після «учебки» з Бердянська направили до Миколаєва. Звідти на кораблі, через Босфор, прибули у порт Олександрії, далі потягом дісталися до Каїру. Потім була Гіза, де на узбережжі Нілу знаходилися наші тилові частини. А вже після розподілу їхній підрозділ потрапив у зенітно-ракетну частину , що базувалася у Карвесті. Перед військовослужбовцями стояла чітка бойова задача: охорона аеродрому, авіаційний супровід та патрулювання.

Коли мова заходить про бойових побратимів, Віктор Андрійович мружить очі і поринає у спогади: «Пам’ятаю всіх: і Льоню Василенка з Миколаївської області, і Валика Малецького та Сашка Кримова з Одеси, і Ваню Левзаря та Васю Леньова із Закарпаття, і Борю Борисова з Росії. Шістнадцять довгих місяців ми пліч-о-пліч несли службу . Солдатські будні всіх ріднили, братали, єднали. Після повернення додому ще деякий час підтримували зв’язки, переписувалися. А от сьогодні вже й не знаю, де вони, мої бойові побратими».

На запитання, чи часто згадує ту війну, відповідає: «Якщо і згадую, то тільки тих, хто був поряд, ділив навпіл хліб-сіль».

- Для мене ця війна – школа життя, – продовжує Віктор Андрійович. - Але, перш за все, це був наш солдатський обов’язок, ми дали присягу й чесно виконували її.

У мирному житті Віктор Андрійович 30 років присвятив «Криворіжсталі», працював машиністом тепловоза. З 1997року – на заслуженому відпочинку, тому вільний час присвячує родині, а розраду знаходить на подвір’ї (ми застали Віктора Андрійовича за столяруванням, щось, мабуть, лагодив). Разом з дружиною утримують господарство: є і кізочка, й індики, кури-качки-гуси. А на вихідні дідусь виглядає онуків. Їх у нього четверо, найменшенькому Сашкові 2 рочки.

Майже півстоліття віддаляє Віктора Андрійовича від тих подій, але хіба час зможе залікувати ті рубці, що залишились у пам’яті та серці назавжди?

Дорого заплатила Україна та й інші держави - колишні республіки Союзу - за помилки і прорахунки радянського керівництва. Живі завжди в боргу перед мертвими. І наші діти чи онуки мають знати своє справжнє історичне минуле, якнайбільше правди, нехай гіркої, але правди...

Тетяна Біденко.

На знімку: Віктор Козицький залишився вірний військовій присязі.