Незабаром – 21 грудня виповниться три роки, як пішов з життя Олександр Іванович Задорожній. Він впродовж багатьох років очолював районний вузол зв’язку, був одним із найавторитетніших серед керівників установ і організацій району. Причому, його шанувало не тільки районне та обласне керівництво, а й підлеглі, що трапляється нечасто.
Народився О.Задорожній в с.Баштиному 2 січня 1942 року. Закінчив Одеський технікум зв’язку та Одеський інститут народного господарства. З 1964 року працював економістом, а з 1977 - начальником райвузла зв’язку. Трудився на цій посаді до 65 років.
Цими днями в редакції газети побувала Олена Крицька (Тончак), яка від імені всіх колишніх колег О.Задорожнього висловила слова шани на його адресу, розповіла, якою чудовою людиною був покійний.
Її розповідь про те, як працювалося під керівництвом Олександра Івановича стала гарною ілюстрацією атмосфери дружби, взаємної поваги і взаєморозуміння, створеної цим мудрим керівником і хорошою людиною.
Олену Віталіївну звела доля з Олександром Івановичем 1 грудня 1989 року, коли вона прийшла влаштовуватися на роботу у вузол зв’язку листоношею.
- Ти така маленька, як же ти зможеш працювати, адже доведеться носити дуже багато газет, журналів, іншої періодики - впораєшся? – запитав О.Задорожній.
- Впораюся, – відповіла Олена, бо завжди була енергійною і завзятою.
Олександр Іванович викликав свого заступника Зою Федорівну Зав’ялову та начальника дільниці Людмилу Миколаївну Борисову, дав завдання прийняти Олену в колектив, навчити, ознайомити її з особливостями роботи. Вони поставилися до неї доброзичливо і уважно, вирішили, що для того, аби опанувати обов’язки листоноші, потрібно три дні. Свій досвід їй передавала Віра Когут, допомагали й інші працівники, бо колектив був дружний. В.Когут відразу ж зауважила, що робота листоноші непроста та й фізично важка, далеко не всім під силу.
- Ти у мене вже третя учениця, попередні, пропрацювавши 2 – 3 дні більше не з’являлися, – зізналася вона. Та Олена взялася за роботу з ентузіазмом, швидко опанувала всі премудрості професії, влилася в колектив листонош, якими тоді були Марія Коротка, Катерина Нємчик, Світлана Копань, Алла Гнатюк, Галина Антонова, а також нині вже покійні Лідія Романько та Галина Шостак. З листоношами, як одна команда, працювали сортувальниці Людмила Босенко, Таїсія Пранцан, Ніна Бабенко та Марія Гарькава.
Олена повинна була обслуговувати сім будинків мікрорайону: з 1-го по 4-й, 6-й, 7-й і 9-й, що по вул. Літвінова, а також вулиці Ломоносова і Засядька. Загалом доводилося розносити тисячі примірників газет і журналів, листів, а напередодні свят – тисячі листівок. Хоча тоді і діяли в кожному під’їзді колективні поштові скриньки, та нерідко доводилося нести пресу та листи на верхні поверхи, де проживали люди похилого віку чи хворі, доводилося працювати допізна, увечері листоноші ходили з ліхтариками. Особливо багато роботи було у передсвяткові дні. Задля зручності роботи листонош в кількох місцях були опорні пункти – великі металеві скриньки, в які автомобілем розвозили пресу, яку потім брали листоноші, щоб рознести передплатникам.
Пропрацювала О.Крицька у вузлі зв’язку 17 років і згадує цей період, як найкращий у своєму трудовому житті. І далеко не в останню чергу тому, що довелося працювати під керівництвом О.Задорожнього, який вмів згуртувати колектив, налагодити в ньому здорову атмосферу дружби, взаємовиручки і взаємної поваги. Завітала до редакції, щоб розповісти не про себе, а згадати добрим словом Олександра Івановича, якого вважає людиною з великої літери, про яку каже, що він був їй, та й іншим молодим працівникам, як батько, а старшим – другом і порадником.
Він був справедливим і доброзичливим, дбав про кожного працівника, цікавився проблемами, в тому числі і побутовими, допомагав їх вирішувати. Дружний колектив зв’язківців умів не тільки працювати, а й відпочивати. На свята О.Задорожній організовував відпочинок на турбазі, сам, разом з водієм Василем Лопатою, варив шурпу, смажив шашлики, Борис Григорович Щербак, який забезпечував спецзв’язок, грав на гармошці, був дуже позитивною людиною, завжди у гарному гуморі.
Працівники цінували таке ставлення до них і ніколи не підводили свого керівника, намагалися все робити точно і сумлінно.
Олександр Іванович був чудовим батьком і дідусем, обожнював своїх доньок Вікторію і Світлану та онуків, робив усе для того, щоб вони виросли гарними людьми. І вони достойно йдуть по життю, Світлана Олександрівна, зокрема, на посаді Петрівського селищного голови багато хорошого робить для петрівчан. Під її керівництвом Петрове невпізнанно змінюється, щодня стає все привабливішим і красивішим, впорядкованішим.
- Ми, колишні працівники районного вузла зв’язку, допоки живі, пам’ятатимемо і згадуватимемо добрим словом свого керівника за його людяність і справедливість, за те, що завжди підтримував і захищав своїх підлеглих, – зізнається О.Крицька.
Наостанок варто зазначити, що Олександр Іванович Задорожній був, дійсно, знаковою фігурою для нашого району, залишивши помітний слід в його історії. Таких людей слід пам’ятати.
Анатолій РЯБОКОНЬ.
На знімках: молодий економіст районного вузла зв’язку Олександр Задорожній (вгорі, крайній справа) зі своїми колегами по роботі (фото початку 70-х років); начальник районного вузла зв’язку Олександр Задорожній користувався авторитетом і повагою як колег по роботі, так і ке-рівництва району (фото 2001 р.).
