Серед значного масиву політичних новин, які щодня продовжують нас дивувати своєю непередбачуваністю і, на жаль, не завжди зрозумілою логікою, останнім часом з’явилися і такі, що не залишать байдужими навіть тих, хто абсолютно не цікавиться ні політикою, ні боротьбою за владу, ні іншими навколополітичними речами.

В даному разі хочу поділитися деякими міркуваннями з приводу нещодавно ухвалених Кабінетом міністрів України змін до правил дорожнього руху, які набудуть чинності вже з 1 січня наступного 2018 року. Взяти хоча б обмеження швидкості в населених пунктах до 50-ти кілометрів на годину. При цьому розробники змін посилаються на міжнародний досвід, мовляв, у більшості країн Євросоюзу існує саме такий швидкісний ліміт. Що ж, певною мірою погоджуюся з тим, що з оцими «вершниками без голови» на наших дорогах слід таки щось робити? Зрештою, невтішна статистика смертності на автошляхах України вже перевищує кількість загиблих внаслідок бойових дій в зоні так званої АТО. Але чи в даному випадку це нововведення зможе суттєво по-ліпшити аварійну ситуацію на вулицях наших міст і сіл? Відверто кажучи, маю з цього приводу деякі сумніви. І ось чому: більшість дорожньо-транспортних пригод у містах, що спричиняють тяжкі наслідки, стаються через перевищення уже нині існуючого ліміту швидкості. Взяти, до прикладу, те ж резонансне ДТП в Харкові, що спричинило загибель кількох людей: зрозу-міло, що аби позашляховик порушниці їхав з дозволеною швидкістю 60 км/год., то трагедії б не сталося. А якщо вона перевищила таке обмеження, то що б їй могло завадити перевищити 50? Відтак, на мою думку, більшим ефектом в зниженні кількості випадків аварійності з тяжкими наслідками мали б позначитися не чергові зміни до ПДР, а прискіпливіше відстеження дотримання вже існуючих. Що ж до швидкості в містах 50 км/год. – тут, напевне, варто було б визначатися, виходячи з особливості архітектури того чи іншого міста, його транспортних розв’язок тощо. Скажімо, якщо таке обмеження застосовувати десь у старовинній частині Львова, Чернівців чи Кам’янця-Поді-льського з їх вузенькими вуличками, то воно виглядало б цілком логічним. Але навіщо потрібен такий ліміт на сучасних проспектах, де є по три-чотири смуги руху в кожному напрямку? Адже тут слід враховувати ще одну деталь: чим повільніше їде авто, тим більше воно «споживає» пального, а значить – здійснює більше небезпечних для здоров’я людей викидів в атмосферу, що також для наших сучасних міст є серйозною проблемою.

Тепер ще про деякі зміни, зокрема про збільшення суми штрафів. Десь із цим, напевне, можна було б погодитися, якщо це стосується злісних порушників – тих, хто постійно порушує швид-кісний режим, проїздить на червоне світло, скоює інші, небезпечні для усіх учасників дорожнього руху порушення. Але ось, наприклад, штраф у розмірі понад 10 тис. гривень за керування автомобілем без во-дійського посвідчення – це як зрозуміти? Гаразд, погоджуся, якщо особу позбавили права на керування автотранспортним засобом, а вона знову сіла за кермо – тут така санкція, напевне, виправдана. Але якщо ти просто забув своє посвідчення перекласти з однієї куртки в іншу? Або, приміром, якщо твоє посвідчення було викрадене разом з гаманцем та іншими документами? Невже і в цих випадках необхідно так жорстоко карати? Це виглядає якимось ана-хронізмом, тим більше, що з рівнем сучасних комп’ютерних технологій усіх порушників, позбавлених права на керування, можна легко відстежувати за відомчою базою даних. Колись, кажуть, подібна за суворістю розплата у радянські ще часи чекала на комуністів, які губили партквиток. Що-правда, там санкції передбачалися не матеріальні, а, головним чином, моральні та кар’єрні, що, власне, в будь-якому разі відбивалося на матеріальному благополуччі родини такого роззяви. Хочеться вірити все ж, що правоохоронцям, які наглядатимуть за безпекою дорожнього руху, можливо, хоча б у вигляді службових інструкцій буде дано вказівку диференціювати такі випадки, відрізняючи злісних порушників від цих самих роззяв, тим більше, що нерідко трапляється й таке, коли людина, неуважна в побуті, за ке-рмом авто навпаки – стає взірцем уважності, обережності й законослухнянності. І насам-кінець ще про збіль-шення розміру штрафів. Тут треба розуміти, з якою метою це робиться: якщо задля того, аби збільшити надходження від штрафів до бюджету – то такий крок можна вважати виправданим. А от на безпеку руху, гадаю, це майже не вплине, адже, говоритимемо відверто, сьогодні демонстративно порушувати правила собі дозволяють переважно люди, для яких розмір штрафу особливого значення не має, тобто матеріально дуже добре забезпечені, а через це й занадто самовпевнені. Змусити таких дотримуватися правил змогла б хіба що практика, яку до порушників застосували ще в радянські часи: прокол в талоні попереджень. Три проколи впродовж року – і давай на перескладання екзаменів на знання ПДР. Сьогодні, що-правда, враховуючи, що й «екзамени» ці, на жаль, також нерідко купуються, я б застосував ще радикальнішу практику. Скажімо: припустився трьох попереджень упродовж року – мусиш відпрацювати кілька годин на громадських роботах по благоустрою. І не повертати посвідчення, доки порушник сам особисто не відпрацює обумовлений час. Не маю сумніву, що повправлявшись на очах громади з мітлою, пилкою чи лопатою, надалі потенційний порушник став би взірцевим водієм. Хоча й розумію, що на жаль, це все нереальні фантазії, адже ті, хто мав би підтримати такі правила і має для цього необхідні повноваження, на це навряд чи підуть. А значить повага до правил дорожнього руху, як і культура водіння для окремих наших водіїв ще довго залишатимуться непотрібною примхою, що заважає повною мірою насолоджуватися життям.

І все ж, щось робити, аби оця безглузда бійня на дорогах, зрештою, припинилась – без-умовно потрібно. Але найдієвішим рецептом від цієї «недуги» мають стати не тільки каральні санкції. І навіть не стільки самі санкції. Ця проблема, очевидно, потребує комплексного вирішення, обов’язковими елементами якого мають, нарешті, стати зусилля держави до кардинального поліп-шення стану вітчизняних доріг, виховання культури водіння та взаємоповаги усіх учасників дорожнього руху. Причому останнього слід навчати не лише в автошколах (бо це вже може бути й запізно), а ще зі шкільної лави, або, можливо, навіть з дитсадка. І, на жаль, навіть коли усі оці умови будуть дотримані – швидкого ефекту чекати навряд чи доведеться, результат цілеспрямованого виховання стане відчутним хіба що через роки. Та все ж рано чи пізно нам доведеться піти саме таким шляхом, адже іншої рівно-значної альтернативи, на мій погляд, просто не існує.

Олександр Сидоренко, автолюбитель.
смт Петрове.