У багатьох можуть виникнути сумніви щодо доцільності цього свята, якщо є 26 квітня - Міжнародний день пам’яті жертв радіаційних аварій і катастроф. І чому саме 14 грудня вибрано для вшановування учасників ліквідації? Річ у тім, що 30 листопада 1986 року було добудовано основний каркас саркофага над зруйнованим четвертим енергоблоком Чорнобильської станції, а 14 грудня того ж року в газеті «Правда» було опубліковане офіційне повідомлення про прийняття держкомісією в експлуатацію новозбудованого комплексу захисних споруд.
Микола Барченко, мешканець Петрового, більше 30 років свого життя віддав нелегкій праці по обслуговуванню залізничних колій Петрівського кар’єру ПрАТ «ЦГЗК».
Щороку згадує ті страшні часи 1986 року, коли вони, зовсім юними, у розквіті сил, разом з товаришами по службі, яких в живих залишилося зовсім мало, потрапили у трагічну для нашої країни зону, аби ліквідувати наслідки радіоактивного лиха.
Це було напередодні святкування Нового року. Військова частина, з утепленими наметами, що обі-грівалися «буржуйками», де перебували хлопці, була розташована в лісі за 30 км від місця вибуху в селі Іванкове. Це зовсім поруч з річкою Прип’ять. У ній любителі-риболови ловили величезних коропів, приманюючи їх на хліб, але потім випускали, бо уся риба в Прип”яті була небезпечною для вживання. Не можна було пити і місцеву воду в будь-якому вигляді, тому для споживання та готування їжі їм привозили бутильовану мінеральну та усілякі дефіцитні на той час газовані напої - колу, спрайт, фанту. Харчувалися дуже добре, періодично продукти привозили під навіть конкретне замовлення. У вільний від роботи час організовувалися перегляди кінофільмів.
Основною роботою Миколи була робота на автотранспорті, переважно підвезення на автобусі робітників до ураженої зони, безпосередньо до самого енергоблоку та назад. Доводилося часто підміняти хлопців і на інших авто. Атомні реактори, які продовжували працювати, виділяли дуже багато тепла, тому хлопцям іноді доводилося заходити до їхніх приміщень аби погрітися. Підлога, стіни, прилади дуже ретельно протиралися спеціальним мильним розчином. У цих машинних залах працювали цивільні, які ходили у спец-одязі, схожому на лікарське вбрання, а через залізну стінку знаходився зруйнований четвертий енерго-блок, на якому велися очисні роботи. Його уламки вантажилися у контейнери і вивозилися. На згарищі розірваного реактора жили тільки таргани і ворони, більше жодної іншої живності там не бачили.
Нашим рятівникам видавали теплий одяг, навіть рукавиці, аби максимально закрити усі частини тіла. Після кожної поїздки до зони радіоактивного випромінювання одяг негайно мінявся на новий.
Техніка, яка більше двох тижнів працювала в радіаційній зоні, сильно уражалася і ставала непридатною для роботи, тому її негайно знищували, затягуючи далеко в ліс і загортаючи землею. Так утворювалися величезні автомогильники, у які потрапляли гвинтокрили, трактори, екскаватори, вантажівки, автокрани, автобуси, легкові автомобілі. І йшлося не про десятки, а про сотні одиниць небезпечної зараженої техніки, яка полягла на тій ліквідації. Звичайно ж, у таких місцях знаходилися і мародери, які не ледачі були розібрати радіоактивне залізо на запчастини та брухт. Щоправда, та жадібність їм дорого коштувала - навряд чи хтось із них дожив до сьогоднішнього дня.
Згадалось Миколі і те, як запустили у дію робота-«лунохода», аби полегшити роботи на даху 4 енергоблоку, а керували його діями дистанційно джойстиком. Він згортав уламки і вантажив їх у контейнер. Та його вистачило лише на 2 дні, тому що внаслідок сильного радіаційного фону вийшли з ладу електронні плати.
Узимку, коли не було можливості поголити вуса і бороду, через деякий час помічали, що вони значно побіліли, тобто вигоріли, і певним чином спрацювали як захисний бар’єр для відкритої ділянки шкіри від ураження обличчя. Також хлопці неодноразово помічали, що коли якийсь предмет покласти до кишені брюк - нога вкривалася темно-червоними плямами, тому надобережність берегла людське життя.
За сумлінну роботу на Чорнобильській АЕС Микола Барченко нагороджений грамотою, яка зберігається у районному військкоматі.
Ціна людських жертв, постраждалих від Чорнобильського лиха ще раз нагадує суспільству про проблеми ліквідаторів-чорнобильців, найважливіша з яких - недостатній для нормального життя розмір пенсії. Безпосередньо з цією проблемою пов’язана й інша - проблема статусу ліквідаторів аварії на ЧАЕС. Тільки перші 5 тисяч з тих, хто ліквідовував аварію, офіційно стали називатися ліквідаторами, отримавши відповідні посвідчення, а з 1992 р. всім іншим уже видавали «корочки» лише постраждалих від чорнобильської катастрофи.
Олена Приходкова.
