6 грудня – День Збройних Сил України
«Перш ніж витрачати величезні кошти на оборону, потрібно створити для людей той рівень життя, який вони захочуть захищати».
(Карл Густав Еміль Маннергейм).
Не так давно практично всі засоби масової інформації України і багатьох інших країн, в першу чергу, Росії, подали, як сенсацію, матеріал про облави, влаштовані працівниками військкоматів в закладах відпочинку кількох українських міст. Затримували юнаків і молодих чоловіків призовного віку нібито за те, що вони не мали при собі документів, які посвідчують особу, після чого деяким з них вручили повістки про призов на дійсну військову службу, від якої вони начебто ухилялися. Росіяни аж захлиналися, намагаючись довести, що ніхто в Україні не хоче йти служити, а, тим більше - воювати, тому саме таким чином доводиться відловлювати рекрутів.
Почнемо з того, що працівники військкоматів не мають законного права влаштовувати подібні облави, ніхто не має права просто так затримувати громадян тільки за те, що вони не мають при собі документів, адже в Україні немає військового чи надзвичайного стану, комендантської години тощо. Зрозуміло, що плани призову військкоматам виконувати дуже складно через ряд причин, але не можна застосовувати подібні заходи, бо вони, по-перше, малоефективні, а по-друге, і це головне, працюють на користь ворогу, створюючи дуже негативний імідж держави.
У радянські часи в Конституції було записано, що захист держави, військова служба є почесним обов’язком кожного громадянина чоловічої статі, хоча і жінки, які мали певні професії, також могли потрапити до категорії військовозобов’язаних. Тоді на дійсну строкову службу призивали, практично, всіх юнаків, причому, більшість йшли в армію охоче. З нагоди проводів до армії на підприємствах, в установах і організаціях влаштовували урочисті заходи, часто призовники отримували грошові премії і подарунки, за ними зберігалися робочі місця. Та й в кожній сім’ї це було святом ледь не таким, як весілля, - з гучним застіллям, з музикою і піснями йшли вулицями до військкоматів ватаги проводжаючих, які супроводжували призовників. Хлопців, починаючи з підліткового віку, щороку ретельно обстежували, аби виявити вади здоров’я і вчасно розпочати лікування. Крім того, діти і підлітки багато часу проводили на вулиці, брали участь у рухливих іграх, вуличних спортивних змаганнях. Влітку ми найбільше часу проводили, граючи в футбол чи інші рухливі ігри, взимку каталися на ковзанах, лижах, санчатах, так званих «козлах», про які нинішні діти і уявлення не мають – саморобних пристроях для катання по снігу чи кризі. Та й харчування було хоч на перший погляд і скромнішим, ніж зараз, але якіснішим, продукти були натуральними. Тоді в крамницях було не 40 чи 50 сортів ковбас та інших м’ясних виробів, а щонайбільше 3 чи 4. В Петровому, як правило, була (хоч і не завжди), ковбаса одного сорту – місцевого виробництва. Її купували мало і неохоче, бо вважалося, що вона дуже дорога – коштувала більше 4-х карбованців за кілограм (в Кірово-граді в магазині «Дари природи», де був найбільший асортимент ковбас – сортів шість чи вісім, найдорожча ковбаса «Московська» коштувала близько п’яти карбованців). Тож діти виростали здоровими, непридатних до військової служби майже не траплялося. Того, хто за станом здоров’я чи з інших причин не потрапив до армії, вважали, так би мовити, не зовсім повноцінним мужчиною, іноді можна було почути щось на кшталт такого: «Та який він мужик, він навіть в армії не служив!». Тому нинішній стан здоров’я призовників – надзвичайно гостра проблема, бо значна їх кількість мають ті чи інші вади здоров’я, хронічні захворювання, а ще немало і таких, які вже встигли стати алкого-ліками чи наркоманами. Крім того, стало модним «закосити» від військової служби.
Причин такого явища, як дефіцит юнаків, придатних до військової служби, багато. Це і екологія, і шалений, практично неконтрольований ріст наркоманії та алкоголізму, і відсутність впродовж чверті століття продуманого і ефективного військово-патріотичного виховання, яке, в кращому разі, підмінялося показушними заходами з нагоди певних дат. Хтось там – «нагорі» вирішив, що патріотичне виховання, це втягування дітей в політику, чого робити категорично не можна. Зате щороку відзначали (та ще й досі, здається, відзначають) свято радянської ленінської піонерії, перейменувавши його, щоправда, на сучасний лад. Бо ж, мовляв, піонерія зараз не червоногалстучна-ленінська, а різнокольорова і аполітична. Нехай і так, але чому саме у цю дату відзначається це свято? Ще один приклад – мавпування російської акції «Бєссмєртний полк», яка носить відверто шовіністичний, мілітаристський характер. Знову ж-таки, у нас акція проводиться під іншою назвою і нібито її ініціаторами є діти, шкільні парламенти, але ж зрозуміло, що ця «дитяча ініціатива» цілком керована дорослими. Зрозуміло і те, що ворожій пропаганді слід протиставляти контрпропаганду, та мавпування російської акції важко назвати вдалим контрпропагандистським заходом, скоріше – це замаскована антиукраїнська диверсія. Або ж звичайна недолугість, причиною якої є неспроможність за-пропонувати власну креативну ідею, яка несла б патріотично-виховне навантаження.
Але найголовніше, що заважає утвердженню в суспільстві свідомого почуття патріотизму – подвійна мораль, яка панує у вищих ешелонах влади, з якою ми зіштовхуємося, практично, щодня.
Згідно Конституції земля і надра України є загальнодержавною власністю. То чому ж тоді вони стали предметом збагачення лише вузького кола олігархів, які нажили мільярдні статки і з допомогою награбованих у нас з вами грошей узурпували владу? Стало звичним явищем, що можновладці роблять народними депутатами та високопосадовцями своїх дружин, дітей, братів, сестер, кумів, коханок і водіїв. Стало звичним явищем, що члени добровольчих батальйонів, які першими стали на захист Вітчизни, сьогодні не можуть добитися отримання статусу учасника АТО, натомість синки можновладців, пробувши в зоні АТО (не на передовій, а саме в зоні АТО) кілька днів чи навіть годин, отримують статус учасника АТО, а після цього стають народними депутатами України. Такий же статус отримали свого часу чимало прокурорів, яких привезли в зону АТО нібито на семінар. Важко зрозуміти також, чому на військову службу не потрапляють синки міністрів і депутатів, партійних функціонерів різних партій і олігархів, бізнесменів, прокурорів, суддів та інших «мажорів», а якщо у виняткових випадках і потрапляють, то проходять її в штабах, на складах, в інших спокійних і затишних місцях. На фронті воює «сірома», а дітки-мажори вбивають людей, гасаючи на найкрутіших автомобілях, бо знають, що татусь чи матуся «відмажуть». Ніхто вже і не дивується, що високопосадовці, яких підозрюють у мільйонних крадіжках чи хабарах, через день-два після гучного арешту у присутності телекамер потім тихенько виходять на свободу, і ще жоден з них, як і жоден зі зрадників України, не отримав реального терміну ув’язнення, хоча вже, мабуть, сотні реальних учасників АТО – фронтовиків, волонтерів, інших пат-ріотів сидять по тюрмах, відбуваючи покарання за надуманими чи сфальсифікованими звинуваченнями. А в якій країні можливо, що військовослужбовець, діючи чітко за Статутом, виконуючи наказ командира, оголошений злочинцем і отримав 13 років позбавлення волі, як це сталося з прикордонником Сергієм Колмогоровим?
Нагадаю, що старший солдат С.Колмогоров, який не раз виконував бойові завдання в зоні АТО, 9 вересня 2014 року ніс службу на блокпосту в районі Маріуполя. Прикордонники помітили на березі моря автомобіль, який блимав фарами в бік розташування ворога, подаючи якісь сигнали. Коли автомобіль рушив до блокпосту, прикордонники подали йому знак зупинитися, маючи намір перевірити документи людей, які перебували в ньому. Але автомобіль не зупинився, а лише прискорив рух, йдучи на прорив блокпосту. Після попереджувальних пострілів у повітря водій тільки сильніше натиснув на газ. Тоді прикордонники, виконуючи наказ свого безпосереднього командира, вимоги Статуту, наказів та інструкцій щодо застосування зброї, відкрили вогонь на ураження, в результаті чого жінка, яка перебувала в автомобілі, загинула, водій же залишився неушкодженим. Невдовзі, після кількох допитів, він втік до Росії, а цивільний суд Маріуполя призначив «злочинцем» С.Колмогорова (хоча вогонь вели одразу кілька прикордонників), засудивши його за навмисне убивство до 13 років позбавлення волі. Апеляційний суд залишив цей вирок у силі. Щоправда, після того, як цей ганебний випадок набув широкого розголосу і суспільного резонансу, що спричинили масові акції протесту, С.Колмогорова було звільнено з-під арешту, і його справу передано для нового розгляду до суду першої інстанції. Тож крапку ще не поставлено, і чим справа закінчиться – невідомо. Але, якщо навіть буде винесено виправдальний вирок, то чи будуть покарані слідчі, прокурори і судді, які іменем України засудили прикордонника за те, що він захищав державу, виконуючи вимоги Статуту? Сумнівно, чесно кажучи… Крім того, постає питання – скільки ще таких, як Колмогоров, захисників України, про яких просто невідомо широкій громадськості, відбувають неправедні покарання?
Захищати Вітчизну – свята справа. Саме це роблять патріоти на фронті. Вони захищають Україну, рідні домівки, нас з вами від підлого і підступного ворога. Бо ж вже не раз і російські політики та можновладці на кшталт Жириновського або Дугіна, і їхні бойовики, які воюють проти нас на Донбасі, відкрито заявляли, що їхня мета – знищити Україну як державу і українців як етнос, бо Україна і українці заважають їм будувати велику російську імперію.
Та біда в тому, що все менше стає охочих захищати нинішню корумповану злочинну державу, яка саджає в тюрми патріотів і захисників України, обдирає і заганяє в злидні більшість українців. Бо виявилося, що «жити по-новому» - це сплачувати шалені ціни за комунальні послуги, не мати можливості лікуватися через так само шалені ціни на ліки, що це постійне зростання роздрібних цін на всі товари, через що значна кількість людей живуть впроголодь. З цієї ж «опери» плани підвищити ціни на тютюнові вироби, аби пачка найдешевших цигарок коштувала не менше 100 гривень. Проштовхують цю ідею під вивіскою турботи про здоров’я нації, мовляв, якщо будуть дорогі цигарки, то менше стануть палити. Та всім відомо, що тютюнозалежність – це хвороба, яку вилікувати надзвичайно важко, як і будь-який інший вид залежності чи наркоманії. Недаремно курці прямо кажуть, що палити все одно не покинуть. А це означає, що, по-перше, будуть менше їсти їхні діти, по-друге, відкриється небачений простір для контрабанди, коли курці купуватимуть цигарки не в магазині, а на чорному ринку, по-третє – збільшаться прибутки тютюнових монополістів, а, як свідчать розслідування деяких ЗМІ та експертів, ринок тютюнових виробів в Україні майже стовідсотково контролюється російським капіталом. Тож, люди добрі, слід знати, які політичні партії і хто з народних депутатів поіменно відстоюють це рішення, будуть за нього голосувати, аби в подальшому не віддавати за них свої голоси на майбутніх виборах.
Як бачимо, проблема захисту держави не така проста. Тих людей, які не бажають захищати таку державу – заповідник корупції, неправди, беззаконня, приниження більшості простих людей, - можна зрозуміти. Водночас, не можна допустити, щоб, користуючись непростим становищем, ворог просто знищив Україну. За неї слід боротися - як на зовнішньому фронті, так і на внутрішньому, - аби відсторонити від влади олігархів-торбохватів та навести порядок в країні. Справжній порядок.
Анатолій РЯБОКОНЬ.
