В дзеркалі минулої епохи
Почну здалеку – з 50 –60-х років минулого століття.
Я виріс в Олександрії, навчався в СШ №6, в перший клас пішов у 1957 році. Школа розміщувалася в будівлі колишньої гімназії, побудованій ще до революції, і носила ім’я Мічуріна, бо мала найкращу в місті пришкільну дослідну ділянку, на якій учні під керівництвом вчителів вирощували різноманітні культури, проводили досліди з рослинами. Був і хороший фруктовий сад, а по периметру шкільного подвір’я росли велетенські дуби.
Та якось на подвір’я школи прибула різноманітна техніка – бульдозери, екскаватори. Дерева спиляли і викорчували, розрівняли територію і розпочалося будівництво нового шкільного приміщення. Довелося і нам, учням, замість уроків трудового навчання та фізкультури працювати на будівництві – розрівнювали лопатами викопані екскаватором траншеї під фундамент, вирубували сокирами коріння дерев, виконували інші підсобні роботи.
Досить швидко будівництво було завершене, виросла нова триповерхова будівля. Новозведеній школі присвоїли №20, а СШ №6 перевели у розряд восьмирічок, тому після закінчення восьмого класу нам довелося подавати документи на прийом в іншу школу, хоча вона знаходилася поряд зі старою. Причому, ті роки відзначилися багатьма експериментами в різних галузях, в тому числі і в освіті: було запроваджено 11-річне навчання. В Олександрії експеримент на цьому не закінчився, бо якийсь розумник з породи всезнаючого партійного керівництва (бо ж тоді керівною і спрямовуючою силою була саме комуністична партія, хоча влада нібито належала народу, волю якого, вважалося, виконували ради народних депутатів) вирішив усі школи міста перетворити на восьмирічні, а щойно введеній в дію СШ №20 надати статус школи старших класів, тож учням 9 – 11-х класів з усіх кутків досить великого міста доводилося ходити в школу за кілька кілометрів, причому, навчання було у дві зміни.
Втім, відразу після заколоту у вищому пар-тійно-державному керівництві 1964-го року і усунення від влади Микити Хрущова, всі реформи були згорнуті. Тому впродовж літніх місяців 1965 року, допоки школярі перебували на канікулах, були знову відмінені і 11-річне навчання, і експеримент зі школою старших класів. СШ №20 ліквідували, СШ №6 знову стала середньою і переселилася в нове приміщення.
Негативом цих експериментів для нас, школярів, стало те, що дев’яті класи були заново сформовані, а колишні однокласники виявилися розпорошеними по паралельних класах, яких було аж 11, у зв’язку з чим класи «маркувалися» не буквами, а цифрами. Так сталося, що я навчався в 9 – 7-му класі, а потім в 10 – 1-му, бо наш клас за підсумками різних показників став кращим у навчальному році, тому йому було присвоєно перший номер. Одним з головних показників була кількість зібраного металобрухту (хто б міг тоді уявити, що цей вид діяльності школярів колись буде надприбутковим «бізнесом», який стане однією з причин руйнації економіки держави і створення мільярдних статків новоявлених «бізнесменів», бо ж насправді цинічний грабунок держави назвати справжнім бізнесом не можна?!).
Дещо відступивши від головної теми, хочу зазначити, що тоді, коли ми навчалися в 9 – 10 класах, приміщення школи було новим, здавалося нам напрочуд гарним, великим і світлим. Яким же було моє розчарування, коли у 2013 році я побував на відзначенні 100-річчя будівництва приміщення колишньої гімназії, в якому навчався з першого по восьмий клас, і 50-річчя будівництва нового приміщення школи! Будівля здалася мені занедбаною і бідною. Упевнено можу сказати, що в нашому районі всі школи виглядають набагато кращими, ніж моя рідна Олександрійська №6. На жаль. Втім, повернемося до головної теми.
Хоча наш клас і став найкращим в школі у 1965-1966 навчальному році, але за два роки навчання він, на жаль, так і не став справжньою дружною сім’єю, був поділений на кілька груп, до яких входили, здебільшого, ті учні, які раніше навчалися разом з 1-го по 8-й клас. Не було навіть спільного випускного вечора, після урочистостей ми відзначали свято закінчення школи у своїй, давно сформованій невеликій компанії. Тому жодного разу не було і зустрічі випускників через певну кількість років, як це, зазвичай, відбувається.
Та кілька років тому, дякуючи Інтернету, вдалося встановити зв’язки з кількома колишніми однокласниками, і минулого літа ми домовилися зустрітися, вперше за 50 років після закінчення школи. На зустрічі побувало лише 9 друзів шкільної юності.
Дуже багатьох колишніх однокласників вже немає серед живих, інших доля розкидала по різних усюдах, а про багатьох ніхто з нас просто нічого не знає, бо не вдалося встановити з ними зв’язок.
Зібралися ми на центральній площі Олександрії, повторюю, - вперше за 50 років, тож не всі впізнали один одного. Лаштуюся фотографувати кількох друзів, які підійшли першими, аж тут підходить Ліда Г. Глянула на мене здивовано і запитує: «Що це за чоловік?». Я жартома відповідаю: «Та ви, жіночко, не звертайте уваги, я просто так біля вас зупинився і захотів сфотографувати». Вона здивовано здвигнула плечима, стала до групи. Сфотографувалися і продовжуємо розмову. Ліда знову запитує: «Та що це за людина, чому він біля нас вештається?». Хтось їй зі сміхом: «Лідо, ти що, не впізнала Рябоконя?». А вона: «Та я що, його не знаю, чи що? Хіба ж це він?». Зрештою роздивилися один на одного, і все стало на свої місця, я їй зізнався, що, якби зустрів у натовпі, то також не впізнав би.
Було багато розмов, спогадів, розповідей про сьогодення, свої сім’ї, дітей, онуків… Люда М., яка в юності була майстром спорту СРСР, вже 15 років проживає в Італії, має там сім’ю, Світлана Б. мешкає в Тернополі, Вася Т. практично все життя прожив і пропрацював в Росії. Та найцікавішою була розповідь Валентини Л. Куди тільки не заносила її доля! І в Сибір, і на Далекий Схід, навіть на Чукотці певний час проживала і працювала. Сталося так, що вона підійшла до нашої групи в останню чергу і, єдина серед нас, була одягнута у вишиванку.
- Що, думали, що приїхала з Росії сепаратистка-путіністка? – весело сказала замість привітання. А я була, є і назавжди залишуся українкою і патріоткою своєї Батьківщини! Так, в Росії багато людей, засліплених і зазомбованих кремлівською пропагандою, та багато і таких, що добре розуміють: Путін – це велике зло як для Росії, яку веде до краху, так і для всього світу. Хоча, на жаль, все йде до того, що він знову стане президентом, бо опозиція в Росії надто слабка, розколена і зусиллями пропаганди дискредитована, тож реальної альтернативи йому поки що немає. Та її і не може бути в поліцейській державі, де людей переслідують за кілька критичних слів на адресу влади або «лайків» в соціальних мережах, в країні, де Путін є диктатором, який вже приміряє на себе імператорську корону. І все ж, не це було головною темою нашого з нею спілкування, бо вона розповіла про себе багато цікавого, тож одним епізодом з її життя хочу поділитися. Він стосується її перебування на Чукотці, де вона жила в невеликому селищі посеред тундри, працювала лікарем. Далі розповідь піде від першої особи.
- Чую, якось, зі своєї кімнати, що в коридорі гуртожитку, в якому я проживала, зчинився якийсь гамір, хтось голосно запитує, де знайти лікаря. За хвилину в кімнату заходить чукча, весь від голови до ніг закутаний в хутро. Каже, що в їхньому поселенні захворів чоловік – місцевий шаман.
- А хто ж зазвичай лікує у вас хворих? – запитую.
- Шаман і лікує. Б’є в бубон, камлає і, якщо така воля духів, то хворий одужує.
- То нехай же і собі допоможе у такий же спосіб! – відповідаю, зізнаюся, дещо лукаво.
- Ні, так не можна, потрібен лікар!
Я, звичайно, розумію, що потрібно їхати, кажу, що готова. Він тоді запитує – який маю одяг? Дістала я якесь пальто чи шубу, чобітки. Він скептично покрутив головою і вийшов. За кілька хвилин повернувся, несучи цілу купу якогось одягу з хутра. Розповів що за чим і як одягати і я стала, як і він, схожою на хутряний «колобок».
Вийшли, сіли на нарти, запряжені собаками і поїхали. Як тільки виїхали за околицю селища, потрапили у суцільну снігову пелену, в якій за кілька метрів вже нічого не видно, та ще й скажений вітер дме. Ну, думаю, пропадемо, адже про дорогу, чи хоча б якісь орієнтири і мови немає. Та ще й чукча не керує, а тільки іноді щось вигукує і трохи підганяє собак. Та за годину-дві приїхали в поселення. Керманич нарт, перш за все, випряг і нагодував собак, а вже після цього ми пішли в чум. Саме в цей час я до кінця зрозуміла місцеву мудрість, з якою вже була знайома, згідно з якою про собак слід дбати в першу чергу, бо без них людина в тундрі – ніщо, приречена на загибель.
Зайшли в помешкання. Сидить кілька осіб – важко зрозуміти, де чоловіки, де жінки. Як на мій погляд, можна когось одного сфотографувати і всім чукчам клеїти в паспорт це фото. Втім, чукчі кажуть, що і ми, європейці, для них всі на одне лице.
Запитала, де хворий і почала його оглядати. Лежить, стогне, живіт великий, роздутий, як барабан, каже, що вже тиждень не може справити нужду. Я спочатку злякалася, бо мені здалося, що це непрохідність кишківника (по-народному – заворіт кишок). У такому випадку я нічим не зможу допомогти, бо ж я не хірург, та й жодних хірургічних інструментів не маю. Та, уважно обстеживши, обмацавши його живіт, здогадалася, що це банальний за-креп. Виявилося, що в їхньому поселенні гостювали геологи. Пили спирт, мабуть, злитий з якогось механізму чи приладів, бо був з гліцерином, закушували салом (мабуть, серед ге-ологів був українець). Після цього і сталася ця халепа з шаманом.
Зрозуміло, що слід ставити клізму, а її у мене немає. Оглянула приміщення, знайшла якусь гнучку трубочку, прикріпила її до вмивальника, вийшла імпровізована клізма.
Попросила дати мені величеньку посудину і відгородити нас з хворим зана-віскою. Що було далі – неважко здогадатися, зауважу тільки, що використала три чи чотири повних ємкості бачка від умивальника.
На радощах всі мені дуже дякували, а потім попросили поставити на якийсь папір ногу і обвели її контур. Повернулися ми в селище тими ж нартами. А через деякий час привезли мені з поселення оленеводів надзвичайно красиві, зручні і теплі ічиги – святкове чукотське взуття. Вони ще й досі у мене є.
Зізнаюся, що ця розповідь моєї колишньої однокласниці Валентини дуже вразила (а було ще чимало й інших цікавих епізодів!). Вона виявилася дуже гарною оповідачкою, тож я навіть не впевнений, чи вдалося мені достатньо вдало переповісти її історію.
Було багато розповідей і інших учасників зустрічі, та головне – всі залишилися надзвичайно задоволеними від зустрічі зі своєю такою вже далекою, і все ж-таки такою близькою шкільною юністю.
Анатолій РЯБОКОНЬ.
На знімках: Валентина - героїня розповіді в шкільні роки; групові фото однокласників через 50 років після закінчення школи.
