До 100-річчя Жовтневої революції

Наближається знаменна і досить визначна не лише для нашої вітчизняної, а й для усієї світової історії дата – 100 років Великої Жовтневої Соціалістичної революції… Ну або жовтневого перевороту, як сьогодні воліють називати цю подію уже чимало політичних експертів, громадських діячів, простих пересічних громадян. І все ж, незалежно від особистого ставлення до неї, мабуть, навряд чи хто стане стверджувати про її малозначущість, применшувати той значний вплив, який вона спричинила на розвиток сучасного світового порядку, тих цивілізаційних процесів, що відбулися, відбуваються і ще, певне, відбуватимуться не одне десятиліття у різних куточках нашої планети.

Отже – революція чи переворот, благо чи нещастя принесла людству ця подія? Навряд чи хтось зможе дати на подібне запитання однозначну відповідь таким чином, щоб ця відповідь була повністю сприйнята суспільним консенсусом чи хоча б переважною частиною того самого суспільства. Можливо, саме тому останніми роками цієї теми уникають як науковці-історики, так і політичні аналітики та журналісти. Навряд чи вдасться і нам сягнути такого консенсусу в даному матеріалі, точніше – спробі хоча б поверхневого аналізу цієї сторінки історії. Однак і залишити її поза увагою, акцентуючись лише на більш простих і менш контраверсійних темах, теж буде неправильно, адже як би щільно ми зараз не «заплющували очі», як би не намагалися робити вигляд, що уся наша вітчизняна історія бере початок лише з 1991-го року, однак у пам’яті неодмінно зринають спогади про те, що життя було й до 91-го, життя, сповнене якихось своїх мрій та очікувань, планів та сподівань. І менталітет «совка» нам, представникам повоєнного покоління, вичавити зі своєї душі, зі своєї свідомості дуже складно, оскільки «совок» є не просто значною частиною історії нашої колишньої країни, він став невіддільною частиною біо-графії кожного з нас, чиє життя не лише умовно, а й за усіма ідеологічними та соціальними ознаками і атрибутами розділилося на «до» і «після». І, на жаль, поки що не завжди виходить переконати, передусім, самого себе, в тому, що ось тепер ти став жити у значно поряднішому, справедливішому, логічно облаштованішому суспільстві, яке взагалі-то б мало стати запорукою міцності і єдності усієї новоствореної держави. Більше того, зараз в певних колах навіть роз-мірковування про соціальну справедливість вважаються крамольними. І не дивно: в останньому своєму Посланні до Верховної Ради Президент України охрестив таких «мрійників» популістами, зазначивши наступне: «Електоральна ніша, звільнена комуністами, пустувала недовго: в ній дуже швидко засвоїлися кілька партій з кола нещодавніх учасників проєвропейської коаліції. Над їхніми штабами – прапори синьо-жовті, а от соціальні гасла запозичені з архівів комуністів…» І така оцінка, очевидно, мала б вказувати на деструктивну сутність таких політичних сил. Однак, пригадуючи обставини, що передували відомим подіям 1991-го року, розуміємо, що крахом комуністичної системи управління стали якраз не неправильні гасла та лозунги, а саме те, що існуюча дійсність, насправді, стала дуже далекою, відірваною від того, до чого ці гасла і лозунги кликали. В основу побудови соціалістичного суспільства, за задумом його архітекторів, мало стати відоме гасло Французької революції: «Свобода, рівність, братерство!». Проте в агонізуючому Радянському Союзі спочатку стали відчуватися серйозні проблеми спочатку з двома першими постулатами цього девізу, а потім і з останнім, що вилилося в цілу низку міжетнічних конфліктів на теренах усього Радянського Союзу, які, власне, й прискорили його остаточний розпад.

Та усвідомлюючи об’єк-тивні процеси, що спричинили розпад Радянської імперії, ми все ж добре пам’ятаємо, що усі, хто агітував тоді суспільство підтримати вільну й незалежну Українську державу, орієнтиром для її побудови називали привабливі саме в со-ціальному плані країни, такі як Швеція, Данія, Норвегія. Тобто країни, які ніколи не управлялися комуністами, але в яких лозунги, виголошувані комуністами, знай-шли найбільш системне і практичне втілення майже у всіх сферах суспільного життя. Чому ми, начебто маючи намір орієнтуватися на ці країни, насправді пішли шляхом умовних Судану, Венесуели чи Сомалі, маємо запитати самі себе. Адже це ми ходили на вибори і щоразу обирали тих, хто начебто мав очолити наш рух до української «Швеції», але з кожними виборами від «Швеції» ставали усе далі й далі, дрейфуючи десь у напрямку Габону чи Зімбабве. Не вистачило нам рішучості й здорового глузду облаштувати життя у власній країні бодай за прикладом найближчих сусідів-поляків, які ще чверть століття тому мали набагато скромніші стартові умови і можливості, ніж ми, українці. Але поляки, водночас, мали значно більше, ніж ми – щире бажання зробити свою країну успішною і непідробне почуття патріотизму, висловлене не лише у прагненні співати гімн, поклавши руку на серце, а у солідарній відповідальності за успіх здійснюваних реформ, за долю кожного члена польського суспільства, польської нації.

Чи не тому, попри те, що Польщу сьогодні називають лідером східноєвропейського співтовариства – як економічним, так і політичним – мало хто в світі може назвати імена впливових польських олігархів – рівня ахметових з коломойськими чи фірташів з пінчуками? Для польської бізнес-еліти було створено чимало сприятливих умов для розвитку з урахуванням усіх можливостей та преференцій, які має в своєму арсеналі ринкова економіка. Більше того – окремі сегменти бізнесу, передусім середнього, активно підтримувалися державою, маючи максимальне сприяння і законодавче лобіювання. Разом з тим, у Польщі нікому не прийшло в голову будувати чиїсь бізнес-імперії за рахунок штучного збідніння основної маси населення. Ми ж, як завжди, пішли своїм окремим шляхом, з якого наче б то,вже усвідомивши його хибність, кілька разів намагалися звернути (останній раз - у 2014 році), але, здається, знову поки що без особливого успіху.

Та повернімося до 100-річного ювілею. Тож Жовтнева революція – це благо чи лихо? Як слід оцінювати цю подію з точки зору наслідків для світової історії? Якщо брати у загальносвітовому контексті, то, гадаю, революційні події 1917 року відіграли для світу позитивну роль. Адже тоді чимало світових урядів і владних еліт зрозуміли одну неспростовну річ: якщо не забезпечити належним чином можливості для гідного життя і розвитку своїх громадян, якщо якась частина суспільства відчуватиме себе безправною і пригнобленою, то рано чи пізно привабливі марксистські гасла тут також впадуть на благодатний грунт, а отже тій самій еліті доведеться повторити долю російського дворянства, чимало представників якого доживали віку, заробляючи на хліб таксистами чи покоївками в Парижі, Лондоні та Берліні. А відтак в країнах, які ми звикли називати капіталістичними (бо за характером розвитку економіки вони дійсно підпадали під це визначення), насправді соціальна складова суспільного життя нерідко була значно виразнішою, аніж в Радянському Союзі, а згодом – і в низці інших держав, які було прийнято відносити до так званого «соціалістичного табору». Причому, ця со-ціальна складова забезпечувалася відповідними законами, іншими нормативними актами, ставлення до яких у тій же Європі традиційно значно шанобливіше, аніж, скажімо, у нашій сьогоденній Україні, де також уже створено чимало нібито й непоганих законів, але вони, здебільшого, існують самі по собі (на папері), а суспільство – саме по собі.

А чи стала благом Жовтнева революція для нас, жителів пострадянського простору і, зокрема, для України? Тут спадає на думку визначення, що стало вже класичним: «Революції задумуються романтиками, здійснюються фанатиками, а плодами їх найчастіше користуються негідники». На жаль, багато прикметних ознак сьогодення, включно з останніми революційними подіями в незалежній вже Україні, вказують на невеселу справедливість цієї тези. І все ж, як останні революційні події, так і події жовтня 1917 року, неправильно позначати тонами лише однієї емоційної палітри. Лукавлять ті, хто змальовує їх, а також життя у виниклій внаслідок революції Радянській державі виключно яскравими, барвистими штрихами. Разом з тим, грішать проти істини й ті, хто цю нашу радянську минувшину описує лише в сірих і похмурих тонах. Адже насправді вистачало як одного, так і іншого. І якщо останніми десятиліттями ми все більше акцентуємося на темах Голодомору, тоталітарного характеру стосунків колишньої нашої держави зі своїми громадянами, переслідування інакодумства та релігії, то хіба це значить, що ми маємо забути гарантовані не лише на словах, а й на ділі відсутність безро-біття, доступність освіти, медичних послуг, комунальних платежів, можливість безкоштовного отримання житла, щорічного доступного, практично, для усіх прошарків суспільства відпочинку та оздоровлення в санаторіях, пансіонатах, не курортах? Так, ми мали суспільство тотального дефіциту, пам’ятаємо принизливі черги за сиром, маслом, ковбасою… Для того, щоб придбати гарний меблевий гарнітур, слід було або мати «блат» в магазині, або уміти «занести» щось зверху встановленої державою ціни. Ще цікавіше було з придбанням власного автотранспорту, на який слід було півжиття заробляти, а потім ще півжиття простояти в черзі. Але, як мовиться, все пізнається в порівнянні. Сьогодні до послуг автомобілістів будь-які ав-тівки від найвідоміших і найякісніших світових брендів. Але, говоритимемо прямо, - принцип ціноутворення на цей вид товару абсолютно не бере до уваги існуючий в Україні рівень заплат (за винятком лише незначної кількості посад в приватних структурах або державних холдингах). Ось і бігають по вулицях наших міст, а ще більшою мірою – сіл, легковики ще радянського випуску, тридцяти-сорокарічного віку. І придбати новішу машину людина, яка не має власної торговельної точки, земельної ділянки або будь-якого іншого бізнесу, а живе виключно на заробітну плату - навряд чи взагалі колись спроможеться. Як навряд чи й спроможеться придбати авіаквиток, аби побувати в якійсь із країн світу, що начебто б мали стати нам ближчими з оголошенням так званого «безвізу».. Адже авіаперельоти у нас також за своєю ціною є зовсім невідповідними до рівня зарплат в Україні, та й взагалі – на порядок дорожчі навіть від тих країн, де зарплати також на порядок вищі від наших. Погодьтеся: сумно спостерігати за інтернет-сайтом «Флайт-радар», який показує наявність у повітряному просторі планети маршрутів пасажирських літаків. У небі над Європою та Сполученими Штатами мо-нітор відображає кількість повітряних суден, які перебувають в русі, такою щільною сіткою, що зображення нагадує бджолиний рій. Трохи менше їх, але все одно немало, в повітряному просторі сусідньої Росії, країн Близького та Далекого Сходу. І лише в небі над Україною, та ще над пустельними регіонами Північно-Східної Африки величезні сірі плями лиш де-не-де перерізають поодинокі силуети літачків. Чому так? Невже у нас літати нікому? Та ні, просто ні за що. Ніде в світі не знайдеться авіапасажира, готового за квиток віддати дві або й більше місячних зарплати. І вже, як бачимо, стихли розмови про начебто наміри наших посадовців залучити в Україну лоукостерів – бюджетних авіаперевізників. Очевидно, вони таки не витримали тиску з боку вітчизняних монополістів на ринку авіаперевезень, яких, у свою чергу, «привести до тями» в Україні політичної волі не виявилося ні в кого. Оце нам і увесь «безвіз», і уся «відкрита Європа»! Невже про такі здобутки незалежності ми мріяли понад чверть століття тому? До речі, в нашій колишній радянській країні авіатранспорт не вважався символом заможності й елітарності, квитки були доступними як за ціною, так і за можливістю їх придбати.

Тож які висновки напрошуються напередодні сторічного ювілею? Ні, я жодною мірою не закликаю знову повертатися в радянську минувшину, тим більше, що об’єднуватися нам там уже ні з ким. Наші колишні «брати» виявилися гідними послідовниками біблійного Каїна, проливши кров, яка тепер довго стоятиме нездоланним бар’єром між нашими народами. Однак наш спільний життєвий досвід доводить, що ідеальної суспільно-по-літичної формації у світі просто не існує. Політичний устрій тієї чи іншої країни є просто інструментом, з допомогою якого можна привести свій народ до стану спо-кійного благополуччя, а можна зробити його життя нестерпним. Тож рівень і якість життя суспільства залежить, у першу чергу, від того, до яких рук цей інструмент потрапляє, наскільки ці руки є мудрими, умілими і порядними. Як на мене, то усі можливості і переваги нашої колишньої соціалістичної системи не були вичерпані до кінця, хоча, безумовно, вона й потребувала суттєвої корекції. Та вже сталося, як сталося, вороття назад немає. І, очевидно, повертатися назад і не потрібно. Мусимо тепер вчитися використовувати ті можливості і переваги, що їх дає демократія. Головне, щоб ми створили справжнє демократичне суспільство, адже наша «демократія» такою є, здебільшого, поки що лише в деклараціях. Ну і безумовно, будуючи нове життя, не слід відмовлятися від позитивного досвіду і здобутків попередніх поколінь, не соромлячись запозичувати усе те краще, що було в минулому, і не намагаючись його повністю відкидати чи шельмувати. Зрештою, пережитий досвід має стати підґрунтям, фундаментом нової будівлі, тієї нової України, про яку ми всі мріяли і яку, очевидно, ще й досі, незважаючи на усі розчарування, сподіваємося побудувати. До такого досвіду, здається, можна було б віднести і ті події сторічної давності, які, очевидно, задумувалися, аби зробити суспільство справедливішим, а життя досконалішим. І навіть якщо ця спроба виявилася не зовсім вдалою, вона дарувала світові неоціненний урок, через який також, напевне, варто було пройти.

Володимир Кіфенко.