Кожна людина крокує по життю своєю власною стежиною, відстань якої вимірюється роками. На долю Павла Яковича Стрільця, як і на долі усіх його ровесників, випали нелегкі часи та випробування. У їхній родині перед війною виховувалися семеро дітей. Павлик був найстаршим серед хлопців, тож на нього покладалося найбільше обов’язків. Коли у 1941 році розпочалася війна, і тато пішов боронити країну, то на плечі п’ятнадцятирічного юнака лягло ще більше домашньої роботи. Потрібно було господарювати: косити сіно, заготовляти дрова на зиму та доглядати домашніх тварин.
Під час нашого з ним спілкування 90-річний ювіляр пригадав найважчі дні свого дитинства. Була осінь 1943 року. Війська Радянської Армії розпочали визволення Петрівщини. Фашисти, з огляду на стрімкий натиск наших військ, почали помітно нервувати та панікувати. Павло знав трохи німецьку мову, а кілька німців, що квартирували у їх оселі, трішечки «шпрехали» російською. Користуючись цим, хлопчина почав їх агітувати здаватися. Та ті не наважувалися, а вранці вирушили до Зеленого, аби стримати наступ радянських військ. Це їм не вдалося. Відступаючи, ворог бомбив та обстрілював Петрове з повітря, як наслідок, були людські жертви. Під час одного з таких нальотів кілька бомб вибухнули неподалік їхньої хати, від цього вилетіли всі вікна і двері та впала задня стіна. Ще більше постраждав сарай, було знищено усю домашню живність: корову, свиней, а кролі і кури позависали на деревах, згоріло сіно. Від нальотів німецьких літаків місцеві жителі ховалися в окопах. Одного разу Павлові дуже не пощастило, адже поруч з ним впала бомба, і від її вибуху його контузило і повністю засипало землею. Коли трохи прийшов до тями та зібрався з силами, ледве вивільнив спочатку голову, а згодом і все тіло. Ще кілька хвилин не розумів, що трапилося. В очах все пливло, і відчув, як з вух текла тепла кров. З часом, реабілітувавшись від легкої контузії, продовжив бігати до зенітників, котрі розташувалися неподалік райлікарні, і прохав, аби його зарахували до батареї. І таки вмовив. Та коли почав збиратися, мати стала на порозі і через сльози благала не робити цього: «Що я буду робити сама з дітьми? А хату хто полагодить?». Тож довелося послухати маму та приступити до ремонту хати. До цієї справи долучилися і сестри, тож разом якось зліпили докупи хатину. А вже коли німців погнали з Червонокостянтинівки - із своїми мобілізованими однолітками поповнили ряди Радянської Армії.
Восени 1944 року їхня колона три дні крокувала до залізничної станції Долинська, звідки товарними вагонами їх доправляли до військової частини, розташованої в Миколаєві. На той час військове керівництво розуміло, що не варто посилати непідготовлених призовників на неминучу смерть, адже зброї вже було достатньо, тому потрібно було мати бійців, котрі могли б уміло її використовувати. Отож Павла з товаришами навчали військової тактики, веденню рукопашного бою та стрільби з різних видів зброї, а ще він стажувався в шофери. Під час військового завдання їхній «Студебекер» транспортував боєприпаси у напрямку проведення Яссько-Кишинівської операції. Там потрапили під бомбардування. Тоді Павло Якович, знову зазнавши контузії, кілька місяців взагалі нічого не чув. Після лікування у шпиталі успішно опановував мінометну справу, краще від інших стріляв по мішенях із снайперської гвинтівки. Командир, запримітивши цей хист юнака, зауважив, що йому з його здібностями та ще й з прізвищем Стрілець потрібно бути снайпером. Та все ж на службі йому більше доводилося мати справу з вантажними автомобілями, здебільшого, американськими, отриманими по ленд-лізу. Згодом «газиком» возив навіть генерала.
Та найбільш пам’ятною подією у житті захисника Вітчизни був День Перемоги. Ще напередодні вишикувалися на плацу і командир сказав: «Ну, що ж хлопці, завтра на фронт». Та не судилося: вранці прокинулися від шквалу салютів з різної зброї, пізніше стало відомо, що ворог капітулював.
Служба Павла Яковича в лавах Радянської Армії тривала сім років. Демобілізувавшись, знайшов роботу в Жовтих Водах. У 1953 році одружився з петрівчанкою Марією Рубан і тоді влаштувався працювати на Петрівський молокозавод. Тут ветеран трудився аж до виходу на пенсію. За сумлінну працю відзначений безліччю Грамот і Подяк, а найголовніше - шанобливим ставленням людей, бо і дотепер має товариську вдачу та чудові риси характеру - людяність та порядність.
Сергій АНДРУСЕНКО
