15 лютого – День вшановування учасників бойових дій на території інших держав

До 30-ї річниці вивдення військ з Афганістану

«Весь мир насильем мы разрушим до основанья…». Ці слова з пісні «Інтернаціонал», яка вважається гімном комуністів всього світу, стали визначальними для політики Радянського Союзу. Ще Ленін зазначив, що комунізм зможе здобути вирішальну перемогу тільки за умови, що в усьому світі або, принаймні, в більшості розвинених країн, до влади прийдуть комуністичні партії. Тому Комінтерн вважав своїм головним завданням створення умов для світової комуністичної революції: «На погибель всем буржуям мировой пожар раздуем» - було гаслом ленінців.

Першими агресивними війнами Радянської Росії були війни з УНР та Польщею у 1918-1920 роках. Якщо Україну більшовицьким бандам вдалося перемогти, то об Польщу вони зламали зуби, червоній орді довелося тікати з-під Варшави. Не вдалося перемогти і маленьку Фінляндію у 1938 році, зате в 1939-му СРСР разом з гітлерівською Німеччиною таки ж помстився Польщі, розпочавши наступом на неї в союзі з Гітлером Другу сваітову війну проти всього світу, розділивши польську державу і знищивши цвіт нації – 20 тисяч полонених офіцерів.

У довоєнних Статутах Червоної Армії було записано, що вона буде найбільш нападаючою з-поміж всіх армій світу і вестиме бойові дії виключно на території інших держав. «Гремя огнём, сверкая блеском стали, пойдут машины в яростный поход…» - слова ще однієї з пісень тієї доби. Щоправда, Друга світова війна внесла корективи як у військові статути, так і в офіційну політику СРСР. «Яростный поход» таки ж відбувся, але зовсім не таким, як уявлявся раніше. Світову пожежу роздмухати вдалося, але стала вона не комуністичною і забрала десятки мільйонів людських життів. Тож радянські пропагандисти стали твердити, що головним завданням «країни соціалізму, що переміг» є боротьба за мир в усьому світі. Та це не завадило Радянському Союзу у післявоєнні роки брати участь у військових конфліктах, громадянських і міждержавних війнах в десятках країн світу – від Кореї і В’єтнаму до Анголи і Нікарагуа. Адже суть більшовицького режиму не змінилася, головним своїм завданням КПРС визначила не тільки розповсюдження ідей комунізму, а й реальну підтримку, в тому числі військову, прорадянських режимів, а також розширення комуністичної імперії з допомогою агресії.

Участь радянських «обмежених військових контингентів» в цих конфліктах називали «інтернаціональною допомогою братнім країнам у боротьбі з імперіалізмом». Цей «інтернаціональний обов’язок» збирав чималі криваві жнива. Я пам’ятаю розповідь одного з моїх друзів, який на початку 70-х років служив у льотній частині, яка базувалася в Кубінці під Москвою, про те, як складно було радянським льотчикам під час Ізраїльсько-Арабської війни. «Фантоми», які були на озброєнні ізраїльтян, на своїх радарах бачили радянські «МІГи» на відстані 80 кілометрів, тож мали можливість обрати найкращу позицію для атаки, а з 30 кілометрів вже точно наводити ракети на ціль, в той час, як «МІГ» бачив ціль лише за 20 кілометрів. Тож значна кількість радянських льотчиків поверталися додому «вантажем – 200».

Втім, злочинним був комуністичний режим, який змушував віддавати життя і здоров’я радянських воїнів за його імперські амбіції, самі ж солдати і офіцери, яким довелося побувати на чужих війнах, просто виконували свій обов’язок, залишалися вірними Присязі.

Певним категоріям військових довелося брати участь у військових конфліктах і миротворчих операціях вже за часів незалежної України. Станом на початок 2006 року в нашому районі налічувалося 102 воїни-інтернаціоналісти, з яких 74-м довелося брати участь в бойових діях на території Афганістану, 7 – в Югославії, 15 – в Чехословаччині, 5 – на Кубі, 1 – в Угорщині (статистика взята зі сторінок «Трудової слави» за 14 лютого 2006 року). Після цього список воїнів-інтернаціоналістів поповнився учасниками подій в інших державах Азії і Африки, до яких у складі миротворців ООН залучалися військові підрозділи ЗСУ.

До сьогоднішнього дня, на жаль, не всі воїни-інтернаціоналісти дожили, не всі побачили результати багаторічної боротьби за свої права. У 2006-му, наприклад, вони тільки мріяли про спорудження пам’ятного знаку «Воїну», заклали символічний камінь на місці, де передбачалося його встановлення. Сьогодні він вже є, утворивши, разом з пам’ятним знаком, присвяченим подвигу чорнобильців, своєрідний патріотичний пантеон.

Гортаючи сторінки «Трудової слави» за минулі роки, я натрапив на статтю Ольги Позивай «Уроки Афганської, і не тільки…», опубліковану в газеті за 12 лютого 2011 року. Тоді вона ще не знала, що за кілька років стане не тільки удовою воїна-афганця Дмитра, а й мамою сина, якому також доведеться воювати. Але вже не за імперські інтереси верхівки СРСР, а за свободу і незалежність України.

У своїй статті вона цитувала листи земляків з Афганістану. «Добрий день, мої рідненькі! Я вже вийшов з госпіталю і пишу з полку. Готуємося до рейду… У вас там уже холодно. У нас також похолодало, але не те що снігу, дощу немає…» - писав один і в ньому бриніла туга за рідною домівкою. «Спочатку везли нас до Ташкента, потім – Термез, короткочасне навчання, Самарканд, Кабул. А далі вже вертольотами переправили до Баграма, провінційного містечка…» - рядки з іншого листа.

- Страшна війна висвітлила безліч проблем нашого суспільства. Вона змусила під іншим кутом подивитися на наші цінності, замислитися над майбутнім дітей. Війна в Афганістані – вже історія. Народ негативно її оцінив. Але ж вона була, ця війна. Через неї пройшло стільки молодих людей, які чесно виконували військовий обов’язок! А тепер з великою неохотою згадують і розповідають про пройдений шлях. Бо це не тільки скалічені тіла, а й скалічені долі… Перед тим, як відбути до Союзу, більшість воїнів одержали своєрідну подяку-настанову: «Дорогий наш друже, бойовий товаришу! Виконавши свій громадянський і патріотичний обов’язок, сьогодні ти відбуваєш з рідної частини. На землі дружнього нам Афганістану ти пройшов велику школу ідейної стійкості, військової майстерності, фізичної витривалості, вірності інтернаціональному обов’язку… Перед тобою відкриті всі дороги. Тебе чекає навчання, цікава робота по втіленню в життя рішень ХХVІІ з’їзду КПРС. Висловлюємо впевненість у тому, що, який би шлях ти не обрав, ти завжди будеш прикладом для інших… Твоя служба в армії – добра для того основа…».

Що може викликати така настанова в душі того, хто пройшов крізь пекло Афганістану? Гірку посмішку, роздратування, злість? Чи не блюзнірство – називати жахливу війну «великою школою ідейної стійкості»? Чиї «ідеї» там відстоювалися? Якою ціною? Цей папірець, до речі, видрукуваний на високоякісному папері, виданий, аби відхреститися від нагальних проблем «афганців». Мовляв, подяку одержав – бувай здоровий. Бо, як довело життя, не всі дороги відкриті перед колишніми воїнами, – писала О.Позивай у названій статті.

Ще кілька років тому нам всім здавалося, що афганська – остання велика війна, в якій брали участь українці. Та доля України виявилася набагато злішою, ніж можна було собі уявити. Виявилося, що наш друг і брат – і не друг, і не брат, а справжній злодій. До нас знову прийшла війна, звідки ми її не чекали – з Росії. Російському фюреру мало, виявляється, безмежних необжитих російських просторів, де роботи – непочатий край. Він зазіхнув на Україну, аби загарбати її, втягнути в лоно новітньої імперії. Тож значна кількість афганців знову взяли в руки зброю, аби воювати вже не за чужі, а за свої інтереси, інтереси власної Батьківщини.

Втім, мова не про цю праведну війну, а про минулі, які гриміли в далеких краях. Тож варто вшанувати пам’ять тих воїнів, які, чесно виконавши свій обов’язок, не дожили до сьогодні, а решті воїнів-інтернаціоналістів побажати здоров’я і наснаги. Всім же нам – миру. Не за будь-яку ціну, як це обіцяють нині деякі політикани (бо це означає капітуляцію), а миру переможного. А ще хочеться побажати, щоб більше ніколи не довелося нашим воїнам брати участь в неправедних війнах. Війна за свободу і незалежність власної держави – священна. Тому слід пам’ятати слова Лесі Українки: «Будь проклята, кров ледача, не за рідний край пролита!».

Анатолій РЯБОКОНЬ.