Маловідомі факти історії

Україна і Крим для Росії є сакральними територіями. Без України Росія не може існувати, як повноцінна імперія, а саме у вигляді імперії її бачили російські царі, керівники СРСР (який, власне, і був, фактично, російської імперії), нинішні керівники РФ. Росія претендує на право називатися спадкоємницею древньої Київської держави, яку у світі знали, як Русь. Без України у складі імперії Московія, яку Петро І повелів називати Росією, вкравши назву у справжньої Русі, не має права претендувати на нашу тисячолітню історію, а без древньої і славної історії – яка ж то імперія? Це, як її хтось влучно назвав, недоімперія. Хоча, правду кажучи, у Росії є давня історія – історія Золотої Орди, наступницею якої і стало Московське князівство, а потім і Московське царство. Та справа у тому, що всі її керівники - від царів, до Генеральних Секретарів, а потім президентів Росії – прагнули долучитися до сім’ї народів Європи, а не Азії.

Крим для Росії – окрема і болюча тема. Московське князівство, а потім і царство аж до 1700-го року вважалося васалом Кримського ханства, яке після розпаду Золотої Орди стало його правонаступником, і платило Криму данину. Після занепаду ханства Росія завоювала Крим, приєднавши його до імперії. Про це сьогодні дуже неохоче говорять російські історики, а значна частина населення Росії про ці сторінки історії взагалі не знає, бо ж російська пропаганда невтомно твердить, що Крим – «ісконно русская зємля». Насправді ж Крим по праву повинен належати його автохтонному народу – татарам, бо ж вони не мають іншої землі, яку можна називати Батьківщиною.

Теоретично, кримські татари, як титульна нація, мають право на власну державу, суверенітет і державну незалежність, як це було в часи існування Кримського ханства. Та в сучасних умовах Крим може повноцінно існувати тільки як автономія у складі України (і є величезною помилкою попереднього керівництва України, що в Криму була запроваджена не національна, а адміністративно-територіальна автономія, що і дало можливість Росії його анексувати), або ж, як державне утворення, якнайтісніше пов’язане з Україною з огляду на географічні умови, брак життєво необхідних ресурсів, в першу чергу – водних. Тому анексія півострова виявилася авантюрою, яка стала для РФ важким тягарем, як економічним, так і політичним. Приймаючи рішення про анексію Криму, Путін фатально прорахувався. Він розраховував, що населення східних і південних областей України буде зустрічати російські війська, які діяли у вигляді «зелених чоловічків» та «чемних людей у військових одностроях, які можна придбати у будь-якій крамниці» з квітами, як це, насправді, часто і було в Криму, тож жодних проблем із забезпеченням життєдіяльності півострова не буде. Та сталося так, що тільки на незначній території Донбасу, де була критична маса росіян і російськомовних українців, зазомбованих російською пропагандою, агресію Росії і збройний заколот місцевих сепаратистів населення сприйняло прихильно, або ж не чинило суттєвого опору. На решті території, де російська агентура намагалася реалізувати план під назвою «Русская весна», сепаратистам дали достойну відсіч. Крім того, Путін знав, що зусиллями Януковича, який призначав на посади міністрів оборони України російських громадян, Збройні Сили України майже розвалені, тож був переконаний, що серйозного опору не буде. Та він прорахувався і тут. Хоча ЗСУ, як і інші силові структури України, були пронизані російською агентурою (вона ще й досі не вичищена), та українське військо, як той Фенікс, надзвичайно швидко постало з попелу. Не розраховував він і на такий феномен, як небувалий сплеск патріотизму серед українців, що породив добровольчі батальйони, які першими стали на шляху ворога і зупинили його, а потім, разом з підрозділами ЗСУ, звільнили значну частину захоплених територій.

Повернення кримських татар на історичну батьківщину

Повернення кримських татар до Криму стало можливим у часи горбачовської Перебудови. Цей процес набрав сили у 1988–1989 роках. Основну частку переселенців становили нащадки депортованих у 1944 році, або ті, хто пережив виселення в дитячому віці.

Більшість депортованих свого часу були вивезені до Узбекистану, де селилась у спецпоселеннях. За першого секретаря ЦК КПРС М. Хрущова було скасовано режимні умови в спецпоселеннях.

Лише на фоні такого побутового пом’якшення влада зберегла звинувачення кримських татар щодо державної зради. 50–60-ті роки пройшли під знаком боротьби татар за право повернутися до Криму, проте Кремль не йшов на поступки. Проте, згодом депортовані отримали ширші громадянські права з неформальною забороною повернутися на півострів.

Під впливом безперервної боротьби татар, яка отримала потужну підтримку на міжнародному рівні, завдяки політиці М.Горбачова, спрямованій на демократизацію та лібералізацію суспільного життя, в 1989 році всі перепони до їхнього повернення на батьківщину було усунуто. За 4 роки половина всіх радянських кримських татар (250 тис.) повернулася додому. Це, зокрема, позитивно вплинуло на приріст населення України на початку 1990-х років. Для представлення інтересів народу перед владою та в іноземних організаціях 1991 року було утворено Меджліс кримськотатарського народу.

На кримській землі на татар чекало багато проблем. Зокрема, виникли земельні суперечки з жителями, які заселилися в Криму після 1944 року.

З отриманням Україною незалежності повернення кримських татар на історичну батьківщину стало справою нашої держави. 7.12.1991 р. Президент України Л. Кравчук, заявив, що для повернення корінних народів Криму повинні бути створено підходящі умови, зокрема тому, що за чисельністю вони становили меншість серед населення півострову. Але він не вважав за доцільне перетворення територіальної Автономної республіки Крим у національно-територіальну автономію.

Така половинчаста позиція виявилася помилковою. Контроль у територіальній АРК взяли проросійські еліти. Їх підтримувала російська за погодженням більшість населення. Республіканська влада пробувала тиснути на Київ і швидко заявила про бажання зблизитися з Російською Федерацією. Такі кроки досягли апогею в лютому–жовтні 1994 року, коли Ю. Мєшков, який займав посаду президента АРК., вдався до сепаратистських кроків. Центральній українській владі довелося діяти жорстко. Вона скористалася суперечками між кримським президентом і головою ВР АРК, щоб усунути Ю. Мєшкова від влади. Інститут президентства на півострові було скасовано.

У подібних ситуаціях кримські татари виступають виразними прихильниками єдиної України. Це стало особливо актуальним під час тимчасової окупації Криму Росією.

Депортація і повернення. Чому кримські татари є викликом для путінського режиму?

Депортація кримських татар та їхнє повернення на батьківщину ‒ нерозривно пов’язані теми, але з протилежною долею. Депортація, з одного боку, не сходить із язиків, але з іншого ‒ навколо неї нагромаджені гори брехні й стереотипів. Про повернення ж, навпаки, говорять занадто мало. Щоб розповісти правду і зруйнувати міфи про життя кримських татар від 1941 до 1991 року, редакція сайту та телепроекту «Крим.Реалії» підготувала ексклюзивний цикл матеріалів «Депортація і повернення кримських татар: лікнеп».

Головною причиною депортації кримських татар радянські пропагандисти та їхні сучасні послідовники називають нібито масове співробітництво цього народу з німецькими окупантами під час війни. Що ж насправді відбувалося на півострові з 1941 до 1944 року?

Тема колабораціонізму довгий час належала до табуйованих сюжетів радянської історіографії. Колабораціонізм у роки Другої світової війни був явищем поширеним і існував у кожній окупованій країні.

Щоб зрозуміти суть цього явища в кожному конкретному випадку, необхідно з’ясувати політичні та військові обставини, історичні реалії, спробувати зрозуміти психологічні причини, з якими зіткнулося населення, змушене контактувати з ворогом.

Звинувачення «багатьох кримських татар» у зраді Батьківщини, дезертирстві з частин Червоної армії, переході на бік противника, формуванні «добровольчих татарських військових частин», «звірячих розправ із радянськими партизанами», створенні «татарських національних комітетів» тощо було сформульоване в постанові Державного комітету оборони СРСР № 5859сс від 11 травня 1944 року, на підставі якої кримські татари були виселені з Криму.

Протести щодо факту депортації і несправедливих огульних звинувачень лунали в листах кримських татар ‒ колишніх фронтовиків ‒ до партійно-урядових органів. Після ХХ з’їзду КПРС та скасування режиму спецпоселень такі листи, а також колективні петиції до вищих інстанцій набули масового характеру.

В одному з таких листів Меметов із Янгіюля слушно зазначав, що пропагандистські книжки Первенцева та Козлова, випущені з метою виправдання депортації татар з Криму, брехливі: «Автори цих книжок наклепницьки виступають проти цілого народу ‒ кримських татар, без сорому називають десятки тисяч учасників Вітчизняної війни та партизанів, кримських татар, зрадниками Батьківщини. У цих книжках не згадується жодне прізвище членів і керівників підпільних груп і бійців, командирів партизанських загонів ‒ кримських татар, тоді як багато хто з цих товаришів мають посвідчення про їхню участь у підпільній та партизанській діяльності з підписом самого тов. Козлова, який після звільнення Криму виконував обов’язки заступника голови Комісії у справах підпільних організацій Криму».

Пропагандисти та продажні журналісти путінського режиму ще й досі намагаються використовувати сталінські документи без належної критики. Наприклад, у статті анонімного автора «За що Сталін виселяв народи», загальний пафос якої спрямований на доведення думки, що Сталіну було за що виселяти кримських татар, чеченців та інгушів, представників інших виселених народів, читаємо: «Після початку Великої Вітчизняної війни багато кримських татар були покликані в Червону армію. Але служба їхня виявилася недовгою. Процитуємо доповідну записку заступника наркома безпеки СРСР Б. З. Кобулова та заступника наркома внутрішніх справ СРСР І. А. Сєрова на ім’я Л. П. Берії, датовану 22 квітня 1944 року: «Усі мобілізовані в Червону армію складали 90 тисяч осіб, зокрема 20 тисяч кримських татар… 20 тисяч кримських татар дезертирували в 1941 році з 51-ї армії під час відступу її з Криму…».

Автора статті не бентежить дивне формулювання: «20 тисяч мобілізованих ‒ 20 тисяч дезертирували». У нього немає й думки запитати себе, як воювала 51-я армія в 1941 році, які вона при цьому мала втрати і як сталося, що радянські воєначальники здали Кримський півострів на кілька років окупації, зваливши згодом усю провину на «народи-зрадники».

Нагадаємо, що, крім кримських татар, за звинуваченням у пособництві ворогові були депортовані греки, вірмени й болгари. Не говорить автор і того, що в записці Б. Кобулова та І. Сєрова є вказівка на відсутність точної інформації про кількість кримськотатарського населення в Криму ‒ виконавці каральної акції лише приблизно уявляли кількість кримськотатарського населення, що мало бути депортоване.

Дивує не тільки некритичний підхід деяких авторів до відомостей, що містяться в документах, але й та легкість, із якою сучасні автори роздають оцінки людям, які потрапили в по-справжньому екстраординарні, екстремальні умови війни. Я хочу частково заповнити цю прогалину, надавши читачеві не безликий образ «солдата 51-ї армії», а історію цілком конкретної людини, мого власного діда, вчителя й історика Абдурамана Барієва (1899–1970), в архіві якого зберігся великий рукопис «Спогади про воєнні роки». Це мемуари «пересічної» людини на війні, простого писаря, бійця 476-го полку 51-ї армії.

Бійцям всього батальйону видали всього… 18 гвинтівок, придатних для стрільби. Решта - 700 солдатів - стояли перед німцями з лопатами та кайлами. Міномети й кулемети були поламані й непридатні… Опір був марним».

Це епізоди з життя реальної, а не вигаданої людини, тієї самої, яка у статистиці НКВС потрапила у список 20 000 дезертирів кримських татар 51-ї армії. Подібним свідченням більше підходять епітети «справжня» та «реальна», замість «героїчна» або «переможна». Прочитавши ці нехитрі рядки, які один з істориків назвав «ненавмисними свідченнями», вже не хочеться давати прості відповіді й виносити суворі вироки людям, які опинилися між молотом і ковадлом, між іноземним ворогом і власною злочинною владою.

Деякі автори, які культивують міф про особливу провину кримських татар у війні 1939–1945 років., чомусь не звертають уваги на те, що депортація кримських татар була аж ніяк не поодиноким фактом. Репресії, що розпочалися з 1920-х років і були спрямовані на різні групи населення, в період війни набули безпрецедентно масового характеру ‒ тепер уже проти цілих народів. Систематичний характер репресій дає підстави говорити, що постійний пошук «ворогів», «антирадянщиків» був однією з фундаментальних характеристик радянського режиму. Кримські татари були не першими й не останніми, кого Сталін запідозрив у ненадійності, так що повторювати звичний радянський міф про поголовну зраду кримських татар ‒ значить виправдовувати не тільки очевидно злочинний акт депортації, але й усю репресивну політику Сталіна. Режим шукав винних ‒ і він їх знаходив. А точніше – призначав, аби виправдати власні прорахунки і злочини.

Непрямим підтвердженням цієї думки є те, що на території Криму в період окупації існували не тільки горезвісні татарські мусульманські комітети, а й створені німецьким командуванням «Партія істинно-російських людей» (створена в 1942 році), філії «Національно-трудового союзу нового покоління» (створена в 1943 році), інші російські антирадянські і фашистські організації.

Проте для одних народів наявність цих організацій стала вироком, а для інших ‒ ні. Досить погортати підшивки газети «Голос Крыма», що виходила в період окупації Криму, щоб оцінити етнічний склад авторів та редакції, і зрозуміти, що окупаційна влада знаходила підтримку серед представників різних етнічних груп півострова.

Причини депортації кримських татар, очевидно, були набагато глибшими й ґрунтовнішими, ніж намагаються показати деякі автори. Колабораціонізм частини кримськотатарського населення був одним із чинників або приводів, що дозволили Сталіну здійснити очищення Криму від корінного населення та інших «ненадійних» етносів.

Здається, комплексне історичне дослідження цієї проблеми проллє світло на досі невідомі деталі цих трагічних подій. На жаль, багато підготовчих документів до депортації, як і раніше, засекречені (або знищені) ‒ зокрема, велика частина документів ДКО і багато разів згадувана в записках Берії «Особлива тека щодо Криму», де, мабуть, концентрувалася інформація, пов’язана з Кримом.

Що ж стосується теми «покараних народів», вичерпною видається позиція автора одного з новітніх досліджень із історії примусових міграцій в СРСР Павла Поляна: «Несправедливість… ‒ у самому прецеденті «покарання народів», що підміняв судові розгляди проти конкретних осіб. Незалежно від будь-якої статистики, приписування колективної провини й застосування колективного покарання за ознакою етнічної належності є серйозним злочином проти людяності, нарівні зі взяттям та розстрілом заручників».

За матеріалом історичних джерел підготував Анатолій РЯБОКОНЬ.