У Чечеліївському Свято-Покровському храмі відбулося перше зібрання релігійної громади, на якому обговорювалася можливість приєднання до Православної церкви України
Напевне, такої кількості люду, що зібрався минулого тижня в Чечеліївській Свято-Покровській церкві, цей храм не бачив уже давно. Хіба ще на Паску. Що ж зумовило таку масовість, тим більше в день, не примітний якимись значимими церковними чи світськими святами? Хіба що День пам’яті Героїв Крут? Але ж, зазвичай, церква досить відсторонено ставилася до цієї дати. Виявляється, річ у тім, що значна кількість прихожан місцевої територіальної громади виявили бажання приєднатися до нещодавно створеної Православної церкви України. Про те, що процес переходу релігійних громад до ПЦУ розпочався, і деякі парафії в різних куточках держави або вже юридично оформили такий перехід, або розпочали необхідну для цього процедуру, ми вже знаємо з повідомлень ЗМІ, однак на Кіровоградщині цей процес ще масового розмаху не набрав. Принаймні станом на кінець січня єдиною релігійною громадою, яка ухвалила рішення перейти з Української православної церкви Московського патріархату до новоствореної Православної церкви України, стала громада села Перегонівка, що в Голованівському районі. І ось тепер про свій намір також приєднатися до вірян Православної церкви України оголосила ініціативна група віруючих Чечеліївської Свято-Покровської церкви.
Жодних офіційних рішень з приводу такого переходу громадою ще не прийнято, однак на вівторок, 29, січня, у місцевому храмі було скликано збори, де ця ініціатива мала бути обговорена. І ось, в призначений час, до Свято-Покровської церкви прийшли як прибічники ідеї переходу, так і її противники, серед останніх, зокрема, майже півтора десятки священиків з нашого та сусіднього Олександрійського районів на чолі з Єпископом Олександрійським та Світловодським Валерієм Гончаренком, в колі віруючих більш відомим під церковним іменем Владика Боголєп. Власне, Боголєп став фактичним модератором зібрання, що значною мірою і зумовило його подальший перебіг. А розпочалися збори зі спільної молитви, напевне, це був єдиний етап спілкування, який хоча б на якусь мить об’єднав усіх. Гадалося, що цей проникливий молитовний спів стане гарним прологом для діалогу, для пошуку шляхів до порозуміння, хоча б до максимально можливого зближення позицій. Та діалогу, як такого, на жаль, не сталося. Кожна зі сторін, перш за все, прагнула поділитися власним баченням проблеми і способів реагування на неї, не надто намагаючись дослухатися до аргументів опонуючої сторони. Разом з тим, в ході дискусії так і не торкнулися головного, ніхто не зробив навіть спроби проаналізувати, дати відповідь на питання: а що ж саме зумовило такі настрої в громаді, що стало передумовою зазначеної ініціативи? Адже ще якихось п’ять років тому нікому не лише в Чечеліївці, а напевне, й в усій Україні не спала б на думку ідея з конфесійним відокремленням, тим більше, що йдеться про, здавалося б, єдину, найближчу гілку православ’я. Однак цієї теми чи то свідомо, чи то позасвідомо не торкалися. Відтак склалося враження, що реагувати вирішили безпосередньо на наслідки конфлікту, а не на причини, що його зумовили. Чи стане ця тактика продуктивною - покаже час, хоча, на мою суб’єктивну оцінку, більше шансів вийти на спільну, узгоджену позицію було б саме внаслідок щирого, відвертого діалогу, якого, на жаль, так і не дочекалися. В ході дискусії опонуючі сторони часом робили наголос не на силі власних аргументів, а на силі голосу, через що галасливе зібрання робилося схожим на скандальні російські телевізійні ток-шоу. До честі дискутантів, обидві сторони усе ж дещо вгамувалися, коли один з панотців закликав усіх до порядку: «Браття і сестри! Припиніть цей балаган! Ви ж у святому храмі, а не на базарі». Після цього заклику емоції дещо стихли, однак прагнення почути, зрозуміти логіку своїх опонентів не проявила жодна зі сторін.
Як уже зазначалося, більшу частину часу слово мав Владика Боголєп. Валерій Валерійович говорив проникливо, переконливо, багато в чому логічно і послідовно. Тобто відчувалося, що єпископ – людина розумна, добре освічена, ерудована. І все ж, здається, певної маніпулятивності свідомістю присутніх йому також уникнути не вдалося. Скажімо, коли зайшла мова про те, хто саме має право виступати від імені релігійної громади, брати участь у процедурі голосування, Владика висловив переконаність, що це мають бути виключно ті прихожани, які систематично бувають у храмі, хоча б раз на тиждень. Інші ж, мовляв, втручатися в процес визначення долі церкви не повинні…
З одного боку, начебто й логічна умова, однак церква сьогодні є значно публічнішим інститутом, джерелом формування громадської думки, аніж в радянські часи, коли релігійне життя справді було відділене від світського. Сьогодні, напевне, важко уявити собі, щоб якийсь загальнодержавний, загальнообласний чи загальнорайонний захід відбувся без участі представників духовенства, в багатьох навчальних закладах з’явилися предмети, що вивчають християнську мораль та етику. Тож говорити, що церква і світське життя не мають взаємного впливу, буде, щонайменше, нещиро. Причому, як на мене, вплив церкви на громадське, світське життя є значно потужнішим, аніж вплив суспільства на церковний уклад, церковні устої. Пригадаймо 2004 рік, коли церква майже відкрито вела агітаційну роботу у виборчій кампанії по виборах Президента України на боці одного з кандидатів. Як згодом, до речі, з’ясувалося, зовсім не такого порядного і благородного, аби за нього варто було ризикувати церковною репутацією. А в сусідній державі ( яка, до речі, веде з нами неоголошену війну) верховний церковний правитель-патріарх бере безпосередню участь в засіданнях Ради національної безпеки і оборони, володіючи при цьому правом дорадчого голосу. Причому, чомусь жодного разу цей голос не закликав зупинити агресію проти народу, який сам же називає братнім, жодного разу не висловив незгоду з агресивною політикою кремлівської верхівки, яка, власне, й розпочала та всіляко підтримує збройний конфлікт на Сході України. Час від часу, щоправда, Кірілл проголошує якісь доволі абстрактні промови «за мір» та «благорозуміє», однак жодного разу так і не насмілився назвати речі своїми іменами, сказати, що для того, аби запанував мир, рука, що тримає зброю, має її опустити, війська, що прийшли на територію іншої, колись братської, а тепер просто чужої держави, мають забратися геть, повернувшись у свої казарми. Може б, і насмілився, так хто ж йому дозволить? Та й визначального значення це вже не має.
Визначальним у цій ситуації є те, що більшість люду – віруючі різних релігійних общин та конфесій, агностики і навіть атеїсти хотіли б у своїй церкві бачити захист, підтримку, морального і духовного наставника, порадника. Тож і не дивно, що шукати його намагаються альтернативними щляхами. У даному випадку через отримання томосу на автокефалію, на створення власної, самостійної церкви. Правильний це крок чи ні – покаже час, але хіба є в українців за даних обставин інша альтернатива?
Під час дискусії, що розпочалася в Чечеліївсьому храмі, прихильники збереження визнаної Москвою «канонічності» також намагалися переконати присутніх, що в статутних документах жодних вказівок про підпорядкованість УПЦ Московському патріархату не наведено. Напевне, це справді так, хоча, звичайно, можливості ретельно вивчити ці документи за тієї ситуації просто не було. Втім, сьогодні навіть офіційно укладеним документам беззаперечно довіряти складно. Тим більш, коли це стосується, знову ж таки, чи то юридичної, чи то іншої формальної належності до будь-яких структур сусідньої країни. За прикладами на підтвердження цієї тези далеко ходити не потрібно – досить лише згадати « дрібних комерсантів-туристів» Петрова та Боширова, любителів милуватися солсберецькими шпилями. У них також з документами все було як годиться…
Разом з тим офіційний сайт РПЦ в розділі про структуру своєї організації однією з її складових вказує й Олександрійську Єпархію, разом з усіма парафіями, а в розділі про керівні органи – членом Синоду РПЦ митрополита Онуфрія. Як це розуміти? РПЦ свідомо вводить людей в оману? Чому ж тоді учасники зібрання не заявили про це, викривши таку підступність? Чи, може, справа не в підступності, а в якихось інших деталях, що заважають бути до кінця щирими?
Водночас, усі висловлені тут застереження абсолютно не слід сприймати, як заклики до рішучих кроків, до якоїсь організованої кампанійщини. Адже будь-який радикалізм інколи може завдати більше шкоди, аніж користі. Зокрема, й у ставленні до конкретних священнослужителів, яку б сторону вони зараз не займали, яку б позицію не підтримували. Скажімо, не вважаючи себе людиною глибоко релігійною, я тим не менш з глибокою повагою і навіть з симпатією ставлюся до обох наших петрівських священиків – і до Дмитра, і до Михайла. Свідомо називаю їх «нашими», адже пишаюся своїм знайомством з ними, оскільки неодноразово мав можливість переконатися в їх порядності, в їх щирості, справжньому, а не підробному патріотизмі. Схоже, подібними чеснотами володіє і чечеліївський священик Миколай, принаймні таке враження виникло саме під час описаного тут зібрання, адже навіть ті, хто найрішучіше обстоював необхідність переходу до Православної церкви України, воліють, щоб настоятелем храму залишився саме отець Миколай, віддаючи належне його глибокій вірі, аскетизму, порядності. Тож як примирити, як об’єднати ці, на перший погляд, поки що непримиримі позиції, такі кардинально відмінні світогляди? А для цього, здається, і потрібен справжній діалог, в ході якого були б почуті і враховані різні аргументи, різні точки зору. Водночас, здається, продуктивний діалог у такому форматі, в якому його спробували налагодити в Чечеліївці, просто неможливий. Напевне, слід, щоб кожна зі сторін делегувала для діалогу за умовним « круглим столом» по два-три своїх спікери, аби в спокійній обстановці, без галасу та взаємного закрикування, спробувати знайти консенсус або хоч максимально наблизитися до нього, після чого, в разі такої необхідності, й обговорити процедуру голосування, відповідно до передбачених чинним законодавством вимог.
І насамкінець про позитив, який бажано шукати навіть в таких непростих обставинах. До нього, безумовно, слід віднести те, що, попри надмірну емоційність, іноді навіть деяку нестриманість у висловлюваннях, обидві сторони все ж були налаштовані одне до одного досить миролюбиво. Тож присутні в храмі і біля нього правоохоронці виглядали вже зовсім надмірною пересторогою. Втім, напевне, в даному разі зайва пересторога й не завадить, тим більше на тлі заяв кремлівських пропагандистів, у яких вони, постійно нагнітаючи обстановку, неодноразово лякають, що процедура переходу чи навіть подібних зборів має обов’язково супроводжуватися кровопролиттям. Тож тепер, якщо подібні ексцеси десь і траплятимуться, принаймні знатимемо їх спонсорів та організаторів. Серед самих же віруючих, дякувати Богу, екстремістськи налаштованих провокаторів на боці жодної зі сторін не виявилося. І це не може не тішити.
Володимир Кіфенко
На знімках: Владика Боголєп благословляє учасників зібрання перед спільною молитвою; серед прихожан були й наймолодші віряни, для яких майбутня доля їх церкви є особливо значимою; в питанні конфесійної приналежності поки що у Владики Боголєпа та одного з лідерів Чечеліївської релігійної громади, найактивнішого свого часу учасника відновлення та реконструкції Свято-Покровської церкви Павла Прищепи дуже багато принципових світоглядних розбіжностей; фрагмент спільної молитви; цього дня Чечеліївський Свято-Покровський храм був особливо багатолюдним.
