У ході розгляду питання щодо внесення змін і доповнень до рішення від 21 грудня 2017 року № 367 «Про районний бюджет на 2018 рік» під час нещодавньої двадцять шостої сесії районної ради стався цікавий епізод. Після того, як доповідачка, начальник фінуправління райдержадміністрації Галина Овдій запевнила, що по всіх основних галузях району їх потреби повністю враховані (тобто, виходить, що й по галузі освіти також), депутат районної ради Юрій Граданович звернувся з запитанням, адресованим, скоріше, вже не безпосередньо Галині Тарапонівні, а колегам-депутатам, керівникам району та й усім тим, хто зміг би на це запитання надати компетентну відповідь: як сказане корелюється з тим, що вже з самого початку навчального року батьків учнів зобов’язують здавати кошти на умовні «штори», тобто на створення належних умов для навчання? Причому, сума, яку доведеться заплатити, як батькові першокласниці, доволі значна – 500 грн. «Питань немає, – погоджується Юрій Вікторович, – це моя дитина, тож якщо виникла така потреба, то кошти знайду. Однак мені, як депутатові, усе ж цікаво було б дізнатися, чому виникає така невідповідність між тим, про що ми звітуємо офіційно, і тим, що є насправді? Куди підуть зібрані кошти, якщо ми з вами начебто виділяємо з бюджету необхідну суму на усі потреби освіти?» Дійсно, крім того, що зазначає Юрій Вікторович, проблема порушена ним, має й ще один аспект: як відомо, рівень заробітних плат у нашій країні не вражає своєю щедрістю. Невипадково ж сьогодні на порядку денному виникла ще одна болюча проблема – трудова імміграція. Схоже, якщо така ситуація найближчим часом не зміниться (а поки що, говоритимемо прямо, жодних обна-дійливих імпульсів про наближення таких змін не відчувається), то усіх нас уже незабаром чекатиме досить сумна і складна перспектива. Тож для багатьох сімейних бюджетів ті ж самі 500 гривень є витратою доволі відчутною.
На питання депутата відповів директор КУ «Петрівський районний центр з обслуговування закладів освіти» Григорій Москалець, пояснивши, що сьогодні практики примусового збору коштів у школах не існує. Разом з тим, якщо десь і має місце ініціатива батьків зробити перебування своїх дітей у школі ще більш комфортнішим, більш забезпеченішим, то школа перешкоджати такій ініціативі не може і не повинна…
Важко сказати, чи задовольнила депутата така відповідь, чи ні. Принаймні, якщо судити з реакції залу, то не всі сприйняли її всерйоз. Разом з тим, ще у грудні минулого року Міністерством освіти і науки України було видано Наказ за №1649, згідно з яким попередньо затверджені положення про батьківські комітети втратили свою чинність що, начебто, мало б дещо «угамувати» таку стихійну «ініціативність». Деякі засоби масової інформації взагалі поспішили оголосити, що батьківські комітети при школах та інших навчальних закладах скасовано. З огляду на це, на сайті МОН невдовзі з’явилося роз’яснення, що положення Наказу неправильно зрозуміли, мовляв, Міністерство не скасувало і не має повноважень скасовувати батьківські комітети, а лише планує через закон змінити правила їх створення і регламентувати параметри діяльності та взаємодії зі школою. Що ж, можливо, й справді, коли вийде такий Закон (а подати його на розгляд Верховній Раді пообіцяли ще цього року) для подібних запитань і підстав стане менше.
Водночас, оскільки Україна постійно декларує свій намір зблизитися з Європою та й узагалі з цивілізованим світом, певне, варто порівняти, яким чином там, за кордоном, здійснюється такий вид взаємодії осіб, прямо чи неопосередковано причетних до освітнього процесу. Тим більше, що, попри усі наші об’єктивні проблеми, Україна все ж стала більш відкритою країною, а отже чимало аспектів того, як облаштоване життя в цивілізованому світі, нам стали доступними, так би мовити, з перших уст, а не просіяними через сито бачення ідеологічно вивірених коментаторів, як це було за радянської доби. Так от, таке явище, як батьківські комітети чи інші подібні органи, чия діяльність передбачає партнерську співпрацю з навчальним закладом, є явищем доволі поширеним як в Німеччині, так і в Сполучених Штатах. Щоправда, там вони створюються, переважно, у вигляді так званих опікунських рад. Причому, що цікаво, до складу такої опікунської ради не обов’язково повинні входити лише батьки тих учнів, що навчаються у школі в даний момент або й взагалі мають своїх власних дітей. Зазвичай, до складу опікунських рад залучають людей авторитетних, ініціативних, тих, що користуються повагою і підтримкою в конкретному місті чи містечку. Професійна належність членів опікунської ради може бути абсолютно різною – від політиків чи бізнесменів до службовців і священиків, найчастіше – активних громадських діячів.
Водночас, спектр функцій, які виконують опікунські ради, є значно ширшим від звичного для нас переліку повноважень батьківського комітету, і збір грошей «на штори», сюди, зазвичай, не входить. Типовим сегментом діяльності опікунських рад є сприяння розвитку навчального закладу як науково-освітнього, культурно-інтелектуального середовища. А ще опікунські ради беруть на себе значну частину зобов’язань по організації змістовного дозвілля учнів, у тому числі – подорожей, екскурсій, спортивних змагань, організацій різноманітних фестивалів, конкурсів, заходів спортивної, культурної, наукової взаємодії між різними однотипними навчальними закладами тощо.
Що ж, колись, можливо, і наші батьківські комітети (чи опікунські ради?) перейматимуться саме такими питаннями. А поки що нам доведеться навчитися жити без подвійних стандартів, подвійної моралі, які змушують нас говорити одне, думати інше, а чинити ще зовсім інакше. І якщо колись таки цього навчимося, то питань, відповідаючи на які, доводиться сором’язливо відводити очі вбік, стане значно менше.
Володимир Кіфенко
На знімках: «Куди діваються кошти, які ми виділяємо на потреби освіти?» – цікавиться депутат районної ради Юрій Граданович; про забезпеченість закладів освіти району усім необхідним обладнанням для здійснення повноцінного навчального процесу інформує Григорій Москалець.
