Вже четвертий рік Україна воює. Щоправда, війна ця досить дивна. Здавалося б, що у боротьбі з нахабним, підлим і жорстоким ворогом, боротьбі за саме існування держави країна мала б стати єдиним військовим табором, вся діяльність якого підпорядкована інтересам цієї боротьби, як це бувало під час попередніх воєн, в першу чергу, - радянсько-німецької 1941 – 1945 років. Натомість бачимо, що насправді війна стосується тільки наших воїнів, їхніх рідних та близьких, невеликого прошарку патріотично налаштованих людей, в першу чергу волонтерів, які допомагають, чим можуть, фронту (та й, правду кажучи, струмки цієї допомоги чимдалі більше міліють, бо ж хвиля патріотизму, піднята путінською агресією, розбивається об цинізм і брехливість чиновництва, небувалий розгул корупції). Для більшості людей війна – це щось далеке, таке, що не стосується кожного.

Чому ж нинішня війна - українсько-російська, а не громадянська, як би про це не галасували російські пропагандисти і вороги України, що засіли як у вищому законодавчому органі держави, так і в багатьох інших політичних, громадських і бізнесових структурах, має такі дивні риси, характеризується, як гібридна? Чому дві ворогуючі держави ведуть бойові дії, не оголошуючи війну, продовжуючи торгівлю, інші стосунки?

Свого часу, під час війни між Великобританією та Аргентиною за Фолклендські острови, яка сталася три десятки років тому, я був шокований, прочитавши в одній з газет, що в столиці Аргентини з великим успіхом дає концерти британський дівчачий поп-гурт «Пусі-кет». Не міг зрозуміти – як таке може бути? Хіба можна було уявити, що під час війни з Німеччиною в Берліні гастролював би московський Большой театр чи співачка Русланова?! Тоді ми виховувалися на постулаті, що якщо війна, то всі люди, як один, увесь народ повинен ставати на боротьбу з ворогом, з яким можна тільки воювати, а не розважати його піснями і танцями. Сьогодні ж чимало так званих «зірок» українського шоу-бізнесу залюбки їздять на гастролі до ворога, ще й намагаються довести, що вони - «поза політикою», що музика не повинна мати кордонів, що вони співають для прихильників їхньої творчості, а не для ворогів.

Часи вже не ті, війни також не ті. Гібридні війни притаманні глобалізованому світові, коли неможливо визначити, де закінчується національна економіка і починається сфера діяльності транснаціональних корпорацій. Однією з головних, якщо не домінуючою складових цих воєн є інформаційна агресія.

Росія розпочала інформаційну війну проти України з перших же днів після розвалу СРСР, бо росіяни ніяк не могли примиритися з думкою, що Україна - це незалежна держава. Сьогодні вже зрозуміло, що, якби не було інформаційної агресії проти України, то не було б і агресії військової. Україна ж, як держава, на жаль, не могла, та й, через засилля у владних структурах п’ятої колони майбутнього агресора, не хотіла нічого протиставляти російській імперській пропаганді. У цьому зв’язку пригадую один епізод, який стався у далекому вже 1993 році.

Я був делегатом чергового з’їзду Народного Руху України. Обурений тим, що на всіх телеканалах панує антиукраїнський дух, а московське Центральне телебачення виливає на Україну тонни бруду, перебріхуючи і перекручуючи все, що відбувається в нашій державі, зібрав підписи практично всіх делегатів з’їзду під петицією з вимогою заборонити трансляцію російських інформаційних передач на українських телеканалах або ж супроводжувати їх коментарями українських політологів і державних діячів, які б розкривали «по гарячих слідах» брехливість російської пропаганди. Коли вийшов на трибуну і зачитав цю петицію, як ошпарений підскочив Іван Заєць, який тоді грав в Русі далеко не останню роль, і почав репетувати, що це ні в якому разі не можна робити, бо це наступ на свободу слова, на право людей отримувати інформацію. Його підтримали кілька інших високопоставлених рухівців, зокрема Микола Поровський, який мені запам’ятався своєю провокаційною діяльністю в Русі, деякі інші. Заєць після того ще впродовж кількох скликань Верховної Ради України був народним депутатом, побував і в кріслі міністра, тож для мене особисто давно зрозуміло, що таким чином з ним роз-плачувалися за деструктивну діяльність в НРУ, активну участь у розвалі на той час найпотужнішої політичної сили національно-демократичного спрямування. Таких, як він, можна вважати засланими «козачками», що робили свою чорну справу. Він, до речі, ще й досі інколи з’являється на телеекрані, про щось просторікує, грає роль патріота України.

Особливо агресивною була антиукраїнська пропаганда на Донбасі і в Криму, тому ці території і стали ареною російської агресії. Бо ж там, де вплив цієї пропаганди був не таким потужним, народ дав відсіч сепаратистам, які намагалися розхитати ситуацію і перетворити ще кілька областей на сепаратистські анклави.

Інформаційна війна триває, російська пропаганда аж скаженіє від того, що українці сьогодні мають змогу отримувати правдиву інформацію про свою історію, політичних діячів, які боролися за незалежність України. Об’єктами інформаційної агресії є ОУН, УПА, дивізія «Галичина», інші українські полі-тичні й військові формування доби національно-визвольних змагань. Найвразливішою для пропаганди є названа дивізія, адже вона, дійсно, перебувала у складі німецьких збройних сил.

Слід сказати, що багато добровольців йшли в Дивізію, аби набратися військового досвіду, який знадобився б під час створення незалежної Української держави. До того ж, вони прагнули воювати з більшовицькою Червоною Армією. Вишкіл в Дивізії вважали тимчасовим явищем, подальші плани пов’язували з майбутньою вільною Україною.

Дивізії довелося воювати з Червоною Армією. Це сталося, коли Німеччина вже терпіла поразку. В бою під Бродами «Галичина» була розгромлена переважаючими силами ворога, після цього, як єдине повноцінне з’єднання вже не відновилася. Після війни більшість вцілілих дивізійників знайшли притулок у Великобританії, Канаді, Австралії, США.

Ще у 80-і роки минулого століття зусиллями радянських, націоналістичних польських та єврейських організацій було розпочато кампанію звинувачень на адресу колишніх дивізійників за начебто участь у військових злочинах. Тому у 1985 році урядом Канади було створено так звану Комісію Дешена для перевірки цих звинувачень, яку очолив суддя Жуль Дешен. Працювала Комісія в умовах справжньої антиукраїнської істерії в засобах масової інформації.

Як зазначив у своєму дослідженні кандидат історичних наук С.Кот, 12 вересня 1987 року Комісія подала урядові звіт на 966 сторінках, зазначивши, що більшість звинувачень проти українців були необґрунтованими, а часом абсурдними. Висновки Комісії Дешена мали важливе значення для українців як Канади, так і Англії, США, Австралії, інших країн.

Після цього газети, які вели антиукраїнську кампанію, визнали свою помилку, зазначивши, що були введені в оману антиукраїнськими силами, підтвердили, що подібні не-обґрунтовані звинувачення з позицій норм цивілізованої правової держави не мають права з’являтися в інформаційному просторі.

Газета «Торонто Стар» вибачилася за публікацію власного кореспондента Сола Літмана, який звинуватив Дивізію та дивізійників у скоєнні воєнних злочинів:

«Хоч ця Українська Дивізія була включена в німецькі збройні сили в 1943 році, немає жодних доказів, щоб вона поповнила якісь жорстокості чи інші кримінальні злочини, її члени були кожен індивідуально перевірений Об’єднаними Націями, британською та канадською владою по війні, поки вони були допущені до Канади.

«Стар» перепрошує за неприємності, які (з приводу згаданої статті) могли мати ветерани Дивізії, що проживають в Канаді». Головний редактор газети Борден Спірс у листі до адвокатів дивізійників прямо визнав, що дослідження «Торонто Стар» історії Дивізії «Галичина» переконали редакцію у непричетності Дивізії до військових злочинів.

Неправильними та образливими твердженнями щодо 1-ї Дивізії Української Національної Армії, колись СС «Галичина», визнав свої публікації і польський тижневик «Звйоназковець»: «Ми перепрошуємо за пуб-лікування тої статті, - писав від імені редакції редактор Ян Бідас. – Ми просимо вибачення за неприємності, які могла та стаття спричинити».

Так в цивілізованому світі – вибачилися за те, що, введені в оману, сказали неправдиве слово. Бо розуміють вагу слова, розуміють відповідальність за сказане. Недаремно в Нюренберзі, разом з очільниками Третього Рейху, військовими злочинцями були названі і кілька провідних журналістів, які вели гітлерівську пропаганду, спрямовану на розпалювання міжнаціональної ворожнечі і ненависті, і були засуджені до страти на шибениці. Це не завадило б пам’ятати і путінським пропагандистам.

Анатолій РЯБОКОНЬ.