17 червня 2017 року виповнилося 45 років із дня початку Вотерґейтського скандалу (Watergate).
В політичній літературі часто зустрічається поняття – «Вотерґейтська справа», але сьогодні б хотілося повернутися на 45 років назад і дізнатися, звідки ж виникло це поняття, і чому в історії США з даної теми написано не один десяток книг та статей?!
17 червня 1972 року о другій годині ночі у штабі кандидата від демократичної партії , сенатора із штату Південна Дакота Джорджа Макговерна, розташованому у вашингтонському комплексі «Во-терґейт», було затримано 5 осіб, які незаконно сюди проникли. Очільником групи, яку сучасна історія назвала «водопровідниками», був Джеймс Маккорд – колишній агент ЦРУ, також до групи увійшли Бернар Паркер, Френк Стерджіс і двоє кубинців: Вірджел Гонсалес та Евгеніо Мартінес. При обшуку у зловмисників було знайдено два мікрофони, купу грошей, набір різних відмичок.
Президент США Річард Ніксон на момент вторгнення в готель «Вотерґейт» відпочивав у Флориді й дізнався про подію із газет.
Але, аби не втручання журналістів у розслідування Вотерґейтської справи, то вона не набула б світового розголосу. Двоє журналістів із газети Washington Post Боб Вудвард і Карл Бернстайн опублікували на сторінках видання сенсаційні матеріали, де повідомлялися раніше невідомі деталі Вотерґейтської справи.
Спочатку Білий дім, на чолі з Річардом Ніксоном, намагався зам’яти справу. Але майже кожного дня відшуковувались все нові і нові факти: «жучки» в штаб-квартирі демократів, постійний запис розмов, які велася в кабінетах Білого дому. Про це свідчать звукозаписи розмов Ніксона із головою апарату ад-міністрації Бобом Холдманом, які були оприлюдненні у травні 1973 року. Але, як з’ясувалось, до слідчої комісії були передані не всі касети.
Виникає питання: звідки журналісти Washington Post Вудвард і Бернстайн дізнавалися інформацію, що доводила працівників Білого дому до холодного поту? Анонімне джерело стало відомим під назвою «Глибока горлянка» - так його називали журналісти у своїй книзі «Вся президентська рать», екранізованій у 1976 році, де головні ролі зіграли Роберт Редфорд та Дастін Гофман, режисером фільму виступив Алан Пакула.
Лише у 2005 році, після більше ніж 30-ти років здогадок, колишній заступник директора ФБР Марк Фелт зізнався, що це саме він «Глибока горлянка». Газета Washington Post під-твердила дане повідомлення.
Але все ж повернімося до Вотерґейтської справи. Відхрещуючись від скандалу із штаб-квартирою демократів, сліди якого вели у Білий дім, Річард Ніксон без надмірних зусиль переміг у президентських виборах, які відбулися 7 листопада 1972 року.
Але без зупинки працювали газети. Washington Post пуб-лікує статтю, в якій йдеться про те, що внески, які йшли до республіканської партії, були в тіні, що слугувало важливою зачіпкою, щоб звинувати їхнього кандидата у президенти Річарда Ніксона і саму партію, тісно пов’язаною із Вотерґейтською справою.
Канал CBS Evening навіть присвятив 15 хвилин свого ефіру темі Вотерґейту, згадуючи публікації Washington Post.
Найбільшого піку розслідування набуло із січня 1973 року. Саме розпочався суд над підозрюваними. У березні було сформовано комісію Сенату по справі Вотерґейту, і судові слухання почали транслюватися на всю країну.
Результат не забарився: всі п’ятеро підсудних визнали себе винними. Деталі розслідування виявили причетних до справи Вотерґейту – Джона Ерліхмана, Гарі Холдемана і ще одного представника ніксонівської адміністрації - Джона Діна. Всього до відповідальності було притягнено 21 особу.
Також варто відзначити, що в ході розслідування було виявлено порушення законності представників Білого дому – хабар, підкуп, неправдиве подання свідчень. Таким чином близько половини керівного і обслуговуючого персоналу Білого дому в ході розслідування подали у відставку. Але команду Ніксона це не врятувало, хоча вона весь час намагалася спростовувати статті з газет про Вотреґейтську справу. Таким чином вони самі себе запроторили у глухий кут, зміцнивши позиції журналістів, надавши касети із записами розмов Білого дому, в тому числі й Річарда Ніксона. Уже було пізно…
6 лютого 1974 року палата Представників США оголосила про початок процедури імпічменту Ніксона. Після нетривалих суперечок щодо касет із Адміністрації президента, рішенням Верховного суду США було вказано, що Ніксон не має ніяких превілегій і має надати касети. 5 серпня 1974 року президент Річард Ніксон обнародує плівки із записами розмов. Навіть не зважаючи, що близько 16 хвилин було втрачено (або знищено), вдалося зрозуміти що Ніксон був долучений до Вотерґейтської справи і вводив в оману своїх виборців.
8 серпня Річард Ніксон у своїй промові, заявляє, що йде у від-ставку. А вже наступного дня - 9 серпня 1974 року - Річард Ніксон, 36-й президент США, справді йде у відставку.
За всю історію США, це був перший випадок, коли президент пішов зі своєї посади не у зв’язку зі смертю чи при переобранні. Журналістика взяла гору над цинічною брехнею Білого дому, що дало змогу американському населенню стати більш захищеними, ще більш поінформованими.
Вотерґейт став сино-німом політичного обману і надовго вселив недовіру американського населення до своєї влади.
Юрій Кулибаба, с. Новий Стародуб
